Читати книгу - "Спокута"

Тоді стали люди перешіптуватися, що то кара Божа впала на Маланку за гріхи її матері. Дійшли ці чутки до неї, і вона цілком втратила душевний спокій, ходила, як із хреста знята. Мирон теж ходив у тихому смутку, серце його краялося, коли він бачив розпач милої дружини. Хтось із старих людей порадив Маланці піти на Прощення до Київської Лаври, там просити в Бога пробачення за гріхи своєї матері та вимолити собі дитинку. Жінка прислухалася до слушної поради, поговорила із чоловіком і наприкінці зими тисяча дев’ятсот двадцять другого року почали збирати Маланку в дорогу. Взяла вона хліба, сала, у мішечках квасолю та муку, склала на воза. Мирон запряг коня й пішов проводжати дружину за село.

– Може, не поїдеш? – попросив. – Дорога далека та небезпечна, людей багато добрих, але є й лихі.

– Щоб рибу їсти, треба у воду лізти, – відповіла Маланка. – На все воля Божа.

Поцілував він кохану дружину й довго стояв у задумі на дорозі, дивлячись, як неясні її обриси зникають у мряці.

Маланка встигла до Прощеної неділі дістатися до Лаври. Там вона знайшла знаючих людей, які порадили їй молитися перед іконою «Знамення». Жінка знайшла її та й упала на коліна. Свята Богородиця з піднятими вгору руками, у червоному вбранні та з маленьким немовлям споглядала уважно, як бідна молода й гарна, наче сама весна, жінка щиро проливала сльози та била поклони, вимолюючи собі материнства. Встала Маланка з колін лише тоді, коли полегшало в неї на душі, просвітліло. Поставила вона свічку, перехрестилася, подякувала Пресвятій, поцілувала ікону та вийшла надвір.

Біля церкви вона помітила молодицю з немовлям на руках. Дитинча плакало, а з ним і жінка заливалася слізьми. Підійшла до них Маланка, спитала, що сталось. Жінка розчулилась, розплакалась ще більше, та не витримала, упала перед нею на коліна.

– Благаю, жіночко, допоможи! – схопила Maланку за поли. – Не дай від голоду загинути моїй дитині!

Маланка підняла жінку, заспокоїла.

– Звідки ти? – запитала.

– Здалеку. Полтавщина. Чула таке?

– Чула, люба, чула. А як ти потрапила сюди? Та ще й з дитинчам?

– Убили мого чоловіка на війні, вдовою залишилася. Бідувала я дуже, хворіла, ледь обоє не загинули. Там родичів не залишилося, а добрі люди намовили піти до Сум, де повинні були жити родичі чоловіка: його дядько, тітка та хрещений. Ото й пішла я з дитиною в дальню дорогу. Ледь знайшли місце, де жили дядько й тітка, бо хати там вже нема, згоріла, а куди родичі виїхали, куди поїхали долі ліпшої шукати – невідомо. А хрещений чоловіка давно помер, – розповіла, заспокоївшись, жінка.

– А його дружина? Жива ще?

– Знайшла собі іншого діда. Пустили вони мене, обігріли, а через два дні нагадали, що самим зараз скрутно живеться. Ото ж я й пішла до Лаври помолитися, долі кращої попросити у Бога. А що тепер робити? Куди голову прихилити? Чим дитину нагодувати? Я не знаю, – жінка похитала головою й подивилася на Маланку глибоко сумними очима. – Удома хоч убога, та є хата, а дістатися до неї без грошей і з дитиною на руках у мене вже не вистачить сил.

– Бери мого коня, – не роздумуючи, сказала Маланка. – Забирай підводу, а харчі, що ще залишилися, поділимо навпіл!

– Як це… забирай? – розгубилася молодичка.

– А ось так! – скинула голову вгору Маланка, аж коси по спині вдарили. – Тобі Бог дав дитину – то й збережи її, а я… Я й пішки додому дійду.

– А далеко тобі?

– Далеко. Туди, де хмари чіпляються за гори. А ти повертайся додому, там хоч дах над головою є.

Під’їли жінки перед дорогою, поділили харчі, розпрощалися.

– Вік тебе не забуду, – на прощання сказала жіночка з Полтавщини. – А про твоє щире серце й дітям своїм розповім, і накажу онукам переказати. Молитися за тебе буду щодня. Що ж тобі наостанок побажати?

– Дитинку. Іншого бажання в мене немає, – сказала Маланка, надягла вузлик із харчами на палицю, перекинула через плече та й пішла, не оглядаючись.

Дорога додому виявилася не такою вже й легкою, коли йти пішки. Маланка то йшла, то підвозили добрі люди на возі та пускали до хати заночувати. Ноги в чоботях понатирала до крові, що й ступити боляче. Уже в далечині в ясну погоду виднілися верхівки Карпат, коли вкрай змучена тяжкою дорогою жінка примітила горохову копицю посеред поля. Вирішила трохи перепочити й зарилася в неї. Незчулася, як швидко втома взяла своє, і вона заснула. Чи то сон був, чи видіння – достеменно Маланка сама не знала. З’явилася перед нею в червоному, аж мерехтливому, вбранні сама Пресвята Богородиця. Упала перед нею жінка на коліна й заблагала:

– Пресвята Богородице! Прошу Тебе, дай мені материнство! Бо не можна прожити пустоцвітом і зернятка по собі не лишити!

Суворо та пильно подивилася на неї Богородиця й каже:

– Мати твоя великою грішницею була – багато ненароджених життів загубила. Ти знала про це?

– Знала, – б’є чолом Маланка. – І прошу Тебе, пробач їй, за все пробач!

– А ти знаєш, що діти розплачуються за гріхи своїх предків?

– Знаю, – плаче Маланка. – Але ж не зможу я жити без дитини! Засохну з горя, загину!

– А ти зможеш бути гарною матір’ю? – суворо запитала Богородиця.

– Обіцяю бути доброю, найкращою матір’ю своїй дитині, – щиро поклялася Маланка й тричі перехрестилася.