Читати книгу - "Скелет у шафі"

можна було здогадатися, уникала стосунків із ліфчиком, бо буквально простелила свої груди у себе на колінах, розчахнула рот від вуха до вуха. І, не зважаючи на те, що її можуть підслухати, скаржилась якійсь посестрі на свого питущого сина: «Бачу, мій Олег за чимось нишпорить. Що він, думаю, шукає? «А де пляшка горілки?» – запитує у мене ханиґа. «Ах ти ж пияку, – висварила я його, – ми ж її розпили на похороні твого діда». «Ти диви! – каже він мені, – а я то думаю, чому старого щось останнім часом ніде не видко!» Уявляєте? Останній розум пропив!»

Лише Світланиній сусідці не було з ким слівцем перекинутись, і вона нишком вивчала макіяж, а головне перламутрові тіні синьо-сірого кольору на повіках туристки.

– Мені вас, пані, шкода, – врешті не витримавши, озвалась вона до Світлани. – Певно, у вас – дуже лихий чоловік, піднімає на вас руку, що ви такі синці довкола очей маєте.

Дипломатично промовчавши, Світлана поглянула уперед, на кабінку водія, де висіло повідомлення «Стоячих місць неміряно. Зупинка «Тутай» на цьому маршруті відсутня». Під цією вивіскою розпластався трафаретом якийсь добродій, облисілий, мов кульбаба в ураган. Він запримітив знайому із сусіднього хутора, яку не бачив ще від Різдвяних свят і яка в цю хвилину була на останньому сидінні автобуса, та й загукав до неї:

– Га-а-а-ню, шо то ти так тіла набрала?

– Дочка подарувала халат п’ятдесят восьмого розміру, мушу до нього поправлятися! – пояснила цьому індивіду Ганя з гальорки.

Але найцікавіший діалог вели ліворуч якісь два сухофрукти.

– Кажуть, твоя дочка приїздила із міста зі своїм чоловіком. Доброго зятя маєш? – допитувався один аксакал в іншого.

– А звідки мені то знати? – відповів той. – Вона щороку приїздить з іншим!

– Ти б її насварив, – радив йому цей сухоребрик. – Хай повертається до якогось одного чоловіка.

– Але вона не знає, до котрого, – зітхнув нефортунний татусь і, щоб змінити неприємну для себе тему, запитав у сусіда. – А як ся має твоя Настуся? Здається, вона уже із животом? Хто цей майстер?

– Я пробував у неї це з’ясувати, але… – старушок махнув рукою, – вона, виявляється, і сама ніц не знає. Світло, каже, було вимкнуте…

Одкровення підтоптаних компаньйонів так вразили Світлану, що вона надовго замислилася і незчулась, як серед лісових хащ вигулькнула невеличка пісочниця. Це і була Обертівка!

Крохмальській здавалося, що вона потрапила взагалі на край світу. Запони пралісу, сховавши обрій, надійно відрізали село від культурних досягнень і не давали обертівцям побачити, як прогресивно живуть їхні брати по крові у місті.

Судячи з того, як ліси стискали тутешні хатини, як дерева наввипередки намагалися перерости одні одних, як щонайменша рослинка нав’язувалася першій-ліпшій тичці, як товпилися одні за одними полчища реп’яхів, як всілякі бур’яни відчайдушно виборювали місце під сонцем, як чекали свого часу галузки та кущики, як поспішали жити папоротники та лишайники, виглядаючи пеньків, Світлана подумала, що давні першопрохідці відвоювали це місце не без труднощів, вириваючи п’ядь за п’яддю ґрунту в агресивних кореневищ та колючок.

Мабуть, від передчуття близької зустрічі з останньою зупинкою пасажирський лайнер Павловського автобусного заводу полегшено хекнув і борзенько, уже без викрутасів домчав галасливу галайбу до острівця.

Якщо центром культурного життя у Львові є ратуша, а в туркменському селі – колодязь, то в Обертівці була автобусна стоянка-колода, біля якої зараз дзумкотів гурт селянок із довгими руками. Витягнувши свою спідницю з-під пасажирки, Світлана зіскочила з підніжки автобуса і поцікавилася в жінок, де хата покійної Крохмальської?

Коли корінні мешканки почули Світланине запитання, то їхні брови здивовано порозбігалися в боки, а роти, начинені брикетами із «благородного» металу, завмерли.

– Там нікого немає, – озвалась нарешті найвідважніша хуторянка. – Господиня півроку, як померла…

– Бачте, я – її племінниця, – відрекомендувалася Світлана, – і…

Але, на її подив, селянки хто з цікавістю, хто з острахом придивилися до неї, тоді перезирнулися, а далі дременули хто куди. Дехто навіть нашвидку перехрещував лоба. На майдані залишилась тільки одна дуже стара баба, яку поважні літа склали вдвоє і вже не дозволяли схопити ноги в руки.

– Ви сходіть до Цидулки, листоноші нашої, – порадила Крохмальській древня резервістка. – Вона доглядала вашу цьотку до самого кінця і ключі від хати – у неї…

І детально виклавши Світлані маршрут до Цидулчиної садиби, довгожителька додала насамкінець:

– Але я би вам не радила тут залишатися. Бо мешкати в Обертівці – небезпечно і шкідливо для здоров’я: про воду годі й мріяти: на ноги поплюємо, рушником розітремо – оце й увесь душ; а взимку вітер намітає так багато снігу, що й з хати не вийти, в гості до сусідів прориваємося з допомогою лопати, перина примерзає до стіни, ще й вовк у вікно зазирає!

Крохмальська подякувала старій, яку випрямити було так само нереально, як вирівняти Пізанську вежу і, здивована чудною зустріччю представниць обертівської етнічної групи, подибала курним шляхом назустріч своїй долі. Її підбори відразу занурилися в порох, такий гарячий, що на ньому можна було приготувати каву по-турецьки. На високих каблуках, із важкими сумками Світлані було так «зручно» рухатись, як у трамваї – робити манікюр. І якби їй в цю хвилину трапилася заасфальтована дорога, зручність якої Світлана змогла оцінити лише тепер, то вона би її розцілувала! Отак згадавши добрим словом цю штучну смолисту масу, за час всього свого походу Світлана не зустріла жодної живої душі. Але по тому, як в одній хаті за вікнами ворухнулася завіска, а в іншій двері промовили: «Гр-р-р!», здогадатися було не важко, що кожен крок чужинки з усіх шпарин супроводжують цікаві носи. Та ще й