Читати книгу - "Летючий корабель"

чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені й понакривані, бочки меду та горілки повикочувані — пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,— сказано,— півцарства зійшлось. Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати. Цар дивиться у вікно — аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакеєві і каже: — Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів! Лакей пішов, подивився, приходить до царя: — Якась,— каже,— мужва обідрана! Цар не вірить: — Як,— каже,— можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався. Взяв та й пішов сам між люди. — Хто,— питає,— тут на цім кораблі прилетів? Дурень виступив: — Я! — каже. Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого холопа видав!» Що його робити? І давай йому загадки загадувати. — Піди,— каже на лакея,— скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч — а йому голова з плеч! Лакей і пішов. А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, то й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив: — Чому ти,— питає,— не їси? — Де вже мені їсти! І в пельку не йде. І розказав — так і так. — Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої... Як я її добуду? — Не журись! Я тобі дістану! — Ну, гляди! Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що. — Скажи,— говорить,— що принесу! От лакей і пішов. А Скороход відв'язав ногу від вуха та як махнув,— так в одну мить і набрав води живущої й цілющої. Набрав, утомивсь. «Ще,— думає,— поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи». Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає. Слухало взяв, приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав. — Не журись! — каже.— Під млином спить, вражий син! — Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень.— Як би його збудити? А Стрілець каже: — Не бійся: я збуджу! От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли... Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду. Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку: як із'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок пічок хліба, тоді, каже, віддам мою дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч — а йому голова з плеч! Слухало й підслухав та й розказав дурневі. — Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з'їм! — каже дурень. Та й знов зажурився — аж плаче. А Об'їдайло й каже: — Не плач, я за вас усіх поїм, і ще буде й мало. Приходить лакей: так і так. — Добре,— каже,— нехай дають! От нажарили дванадцять биків, напекли сорок пічок хліба. Об'їдайло як зачав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить: — Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трошки дали!.. Цар бачить, що він такий,— знову загадав загадку, щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип'є— «мій меч — його голова з плеч!» Слухало підслухав — розказав; дурень плаче. — Не плач! — каже Обпивайло.— Я,— каже,— сам вип'ю, ще й мало буде. От викотили їм по сорок сорокових кухлів води й вина. Обпивайло як узяв пити, всі до каплі видув ще й підсміює. — Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трохи — ще б випив. Цар бачить, що нічого з ним не вдіє, та думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!» От і посилає до дурня лакея: — Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у баню сходив. А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він сякий-такий зажариться!» Грубник натопив баню — так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зжарити! Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідком іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню, аж там такий жар, що не можна! Морозко розкинув солому — й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють баню, думають — тільки з нього попілець зостався, аж він лежить на печі; вони його й збудили: — Оце,— каже,— як міцно спав! Та й пішов із бані. Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав... — Ну,— каже,— як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от «мій меч — йому голова з плеч!» А сам думає: «Де таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..» От і дав наказ. Слухало й підслухав, і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче: — Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду? Іде на корабель до товариства: — Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!.. — Не плач! — каже той, що ніс дрова.— Я тебе виручу. Приходить слуга: — Казав,— каже,— цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна! — Добре, зроблю! — каже дурень.— Тільки,— каже,— скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною повоюю й силою царівну візьму. Уночі повів товариш дурня в поле й поніс з собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось, господи! На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Він питає: — Що там так рано грає? — То,— кажуть,— той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів. Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе. ...А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: