Читати книгу - "Все буде добре"

диплома привезла рожевий згорток у пелюшках. Цьотка хапалась за серце та від перших півнів і до смерку кляла гулящу дочку, тому вдома Свєтка не затрималась: залишила записку, що їде довчитися, а малого лишає бабусі. Ох, і наслухалися тоді сусіди… Катруся саме проходила поряд – несла від мами з магазину гречку додому, заглянула до візочка, побачила величезні блакитні очі та не втрималась від захопленого:

– Який гарнюня!

Марко чомусь затих і навіть посміхнувся дівчинці. А цьотка Люба з того дня всіма правдами, неправдами й цукерками вмовляла Катрусю посидіти з малим, бо, бачте, тільки біля неї він сміється.

– А-а-а-а!

Блакитні очі швидко наповнювалися сльозами, а замість посмішки маленькі губенята кривились у плачі. Дівчинка зітхнула: і чого їй так не щастило?

Поруч прогуркотіла хижа чорна машина, здіймаючи густу куряву. Біля хатини баби Гані вона зупинилась і вимогливо просигналила. Катруся, продовжуючи гойдати візочок, підійшла ближче й побачила, як із заднього сидіння високий чорнявий чоловік витягає як дві краплі води схожого на нього хлопця її віку. Останній опирався як міг: молотив ногами в повітрі, здається, навіть намагався ревіти, але чоловік був сильніший. Віддерши малого від машини, він голосно гримнув дверцятами та поліз до багажника. Хлопець же всівся просто на землю й бив по ній кулаками:

– Я нікуди не піду!

Катруся скривилася: голос – ну точно як у Марка.

До хлопця підійшла втомлена чорнява жінка, мабуть, мама, та почала його вмовляти піднятися, але той пручався ще більше, щось буркочучи собі під ніс. Дівчинка гмикнула та повернулась до візочка. Цьому городському нюні в Бистриці буде важко.

Із сусідніх хат визирали цікаві хазяї, розглядаючи новоприбулих. У вікнах то тут то там з’являлися обличчя дітлахів, яких одразу змінювали старші, але не менш допитливі.

Тим часом до малого підійшов батько, рвучким рухом поставив його на ноги, повісив рюкзак на спину, ще й добряче струсонув. Катруся захихотіла, затуляючи рот долонькою. Хлопець зник за дверима, баба Ганя обійнялась із чоловіком та жінкою, про щось стиха пошепотілась і зачинила хвіртку. Пара зникла в машині, і чорний звір загарчав, від’їжджаючи від хатини.

Дівчинка повернулась до візочка та ледь стримала щасливий крик: Марко солодко спав. Катруся усміхнулась, усідаючись на лавочці біля дому. У блакитному небі над головою поважно пливли білі острівці хмар, цьотка пообіцяла принести цілу шоколадку, у портфелі чекала свого часу новесенька розмальовка. Дівчинка підставила обличчя теплим сонячним променям: може, сьогодні їй таки щастить?

2

Набурмосений хлопець на ім’я Сашко ще не знав, що його приїзд приверне увагу доброї половини села. Він витримав бабусині обійми й почалапав до будинку. Зайшов у першу ж кімнату, опустився на вицвілий тапчан і просидів там, поки за ним не прийшли.

– Ну, і чого тут сам сидиш? – бабуся скуйовдила хлопцю волосся. – Батьки поїхали, не хотів з ними прощатися?

Сашко заперечно похитав головою.

– Що ж у вас там, у місті, сталося? – зітхнула бабця. – Добре, ходімо, годувати тебе буду, а то геть змарнів у своєму гóроді. Негоже гостям у сінах[2] сидіти.

Кухня виявилася досить просторою, хоч і дивною для міського хлопця. Замість звичної газової плити – цегляна мурованка[3] на дрова, замість холодильника – дверцята в підлозі, звідки віяло прохолодою. Невеликий дерев’яний стіл межував з ліжком, накритим рядном. Ганна Богданівна («називай мене баба Ганя», – наказала вона) розповіла онуку, що взимку в кухні тепліше спати. А потім поставила на стіл сковорідку з варениками зі шкварками. І Сашко одразу забув про всі свої проблеми, у дві руки наминаючи смакоту. Після салатів, каш та іншого здорового харчування, якими годувала його мама, звичайні вареники виявилися неймовірним делікатесом.

Дочекавшись, поки онук розправиться з варениками (а потім сирником та узваром), баба Ганя відвела його до просторої кімнати.

– У цій світлиці ти будеш жити. Розбирай речі, а я сходжу за чистим рядном.

– Бабо, – зупинив її Сашко. – А що таке «світлиця»?

– Ой леле! – сплеснула в долоні старенька. – Ну так покій же оцей.

– А-а… Ясно, – кивнув Сашко, хоча ні слова не зрозумів.

«Мабуть, бабуся вже старенька. От слова в неї і плутаються», – подумав хлопець і вирішив більше не розпитувати. Минулого року він два місяці хворів на краснуху та перечитав не тільки свої книжки, але й деякі батькові. Найбільше йому запам’ятались якісь хвороби, пов’язані з планетою Венерою, про хвіст у дітей та дисоціативні розлади[4]. Напевно, на це останнє і хворіла баба Ганя.

Бабуся принесла рядно – ним виявилось біле простирадло, – застелила ліжко й, трішки накульгуючи, пішла поратися на присадибній ділянці.

Сашко залишився знайомитись із кімнатою. Проста, але простора, завішана вишитими рушниками – бабусина робота, – з маленьким вікном із білим тюлем кудись у зелень, мальованим портретом сумної жінки над ліжком та дивним запахом молока в повітрі. Хлопець пересів на ліжко з брунатними бильцями. Матрац одразу приємно прогнувся, на відміну від його власного – твердого, проте, як казала мама, корисного для хребта. Біля ліжка стояла тумбочка та невеличке крісло,