Читати книгу - "Час зірки"

суспільної влади виносити смертний вирок і обмежувати свободу іншого. Почути про таке з вуст дипломованого юриста, хоч і водночас «нестерпного генія» від літератури? Її заяви часто були на межі скандалу: Ліспектор підважувала легітимність державної влади. «Я єврейка, ви знаєте, — декларувала вона. — Але я не вірю в цю нісенітницю, що євреї є обраними Богом народом. Це безглуздя. Німці мають бути саме такі, бо вони робили те, що вони зробили. Чи «обраність» хоч колись порятувала євреїв?» Відвертість Кларісе дивувала багатьох, як і парадоксальність її мислення та вчинків.

Несусвітня в ті часи річ, що єврейська дівчина вийшла заміж за католика, майбутнього дипломата. Маурі Гуржел Валенте став її законним чоловіком, від якого вона народить двох синів — Педро і Пауло. Мрії здійснювалися: у журналі «Pаn» вийшов друком її маленький «Тріумф» (1940). А в 1943 році після публікації дебютного роману «Поряд з диким серцем» вона стала сенсацією. І так несподівано ввірвалася в бразильську літературу, що літературні критики не йняли віри, що такий глибокий текст здатна написати жінка. Деякі вирішили, що автор чоловік і пише «під дивакуватим псевдонімом». Поет Ледо Іво оцінив книжку молодої письменниці як найсильніший роман, який досі писала жінка португальською мовою. Американський перекладач Грегорі Рабасса радів: «Я зустрів незвичайну жінку, яка виглядає, як Марлен Дітріх, і пише так, як Вірджинія Вулф». Критики не порівнювали Ліспектор із бразильськими письменниками, натомість згадували Джойса, Достоєвського, Пруста, Кафку та інших. «Ураган Кларісе» — дивувалася тому, що її постійно з кимось порівнюють, бо тоді читала з усіх згадуваних лише Достоєвського.

Серед знаменитостей, у яких брала інтерв’ю 19-річна студентка Кларісе Ліспектор на початку успішної журналістської кар’єри, був і 26-річний Лучіо Кардозо, чи не найталановитіший поет і найсміливіший драматург свого покоління. Вона вперше покохала чоловіка, але він був гомосексуалістом. Усе життя невгамовна жінка не полишала спроб достукатися до його дикого серця хронічного алкоголіка та сибарита-спокусника. Поміж ними була тільки дружба та його марні намагання «полюбити жінку». Він став прототипом до героя її другого роману «Люстра» (1946), який писала, щоб забути про нерозділене кохання. Вони були близькими друзями аж до смерті поета, яку вона вважала другою життєвою катастрофою після смерті матері.

Кларісе намагалася віртуозно грати роль дружини дипломата, стоїчно зносячи розлуку з Бразилією скрізь, де працював її чоловік: в Італії, в Швейцарії, у Сполучених Штатах Америки… Через десять років сімейного життя, письменниця усвідомила, що не може жити без Ріо, в чужомовних країнах, далеко від родини, сестер і друзів, тож у 1959 році вона повернулася до Ріо-де-Жанейро. Пара розлучилася, незважаючи на те, що сім років Маурі сподіватиметься на повернення своєї Кларісе. На той час Ліспектор вже мала славу видатної письменниці, ексцентричної та загадкової жінки, міф про яку створювали журналісти: вона затято бунтувала проти публічності. «Моя таємниця, — повторювала вона, — у тому, що нема таємниці».

На долю письменниці випало ще одне складне випробування: шизофренія старшого сина. Коли він був маленьким, вони з чоловіком не могли натішитися незвичайним розумом первістка, але одного разу Педро сказав їм, що в нього дивні вуха, в них звучить музика і голоси людей, яких нема в кімнаті. Психіатр оглянув маленького школяра і сказав, що або ця дитина виросте генієм, або зійде з розуму. Кларісе ж не покидала думка, що в божевіллі сина саме її провина, вона заспокоювала себе кавою з пігулкою «Беллергалу», і до багаторічної залежності від тютюну додалися інші. Без заспокійливого вона не могла заснути. Від хронічного безсоння почалися психічні розлади, які намагалися згладити психоаналітики. Аж поки Кларісе голими руками напівсвідомо почала гасити пожежу в своїй спальні, в якій і писала, і ледве не згоріла: її врятував син. Коли рани від опіків на тілі загояться, про них нагадає їй, відомій за межами країни письменниці, один директор журналу, відмовивши їй у публікації: «Для того, аби бути продуктивнішою і краще обізнаною, ти повинна оновити свою sexual agenda». Стримана і вразлива Кларісе відповіла: «Я не можу ні з ким спати, (…) все моє тіло згоріло». У 1972 році вона сказала своєму близькому другу, що збирається померти, як і його матір, від раку. І вона померла через п’ять років — від раку яєчників.

Кларісе була красивою жінкою, висока, із золотаво-рудим волоссям, зелено-карими очима, червоними (вона обирала яскраві кольори помад) губами, глибоким гортанним голосом… щоразу зі смаком одягнена — чоловіки постійно закохувалися в неї, Джорджо де Кіріко і Ді Кавальканті увічнили її на своїх полотнах. А вона втікала від них у літературу: дев’ять романів:«Міс­то в облозі», «Яблуко в темряві» … «Дихання життя»… стільки ж збірок оповідань, п’ять історій для дітей, які побачили світ різними мовами…

Колумбійський аристократ на ім’я Сімон Гонсалес у 1974 році запросив видатну письменницю на свій Все­світній конгрес чаклунів у колумбійській Боготі. Там її містичне оповідання «Яйце і курка» у цілковитій тиші звучало в перекладі англійською. Сама ж письменниця не мала виступу, тільки спостерігала за екстрасенсами та чародіями. «Я маю дещо сказати про магію, — заявила вона після повернення в Ріо. — Насправді я думаю, що наш контакт з надприродним має відбуватися в тиші, в глибокому усамітненні та медитації. Натхнення, у всіх видах мистецтва, має дотик магії, тому що творення — це річ, яка абсолютно незбагненна. Ніхто нічого не знає про це (…) Магія є також у тому факті, що ми винайшли Бога, і що, якимось дивом, Він існує».

Вона не вважала себе професійною письменницею: «Я лише пишу, коли хочу. Я аматор і прагну йти саме цим шляхом. Професійні письменники мають особистий обов’язок писати. (…) я не хочу бути професійною письменницею. Я оберігаю свою свободу» — в лютому 1977 року вона дала перше й останнє інтерв’ю на телекамеру в студії «TV Cultura» в Сан-Паулу — з умовою, що глядачі побачать його вже після її смерті. «Але хіба ви не народжуєтеся та не оживаєте завдяки кожній своїй новій книзі?» — допитувався в неї тележурналіст. «Що ж. (Вона робить глибокий вдих, перш ніж, нарешті, договорити.) Зараз я мертва. Побачимо, чи зможу я народитися знову. У цю мить я мертва. Я кажу вам це з моєї могили».

P.S. Межі людської мови для цієї авторки не були пере­шкодою, щоб перетворити біль, пристрасть, оргазм, сльози чи невимовний містичний