Читати книгу - "Green Card"

– Все тоді. Давай, кріпись там. А, чекай, ось ще мама.

– Добрий день, синок. Ти як там?

– Як було. Кажуть, «нищий», бо грошей не приношу. Говорять, треба машину в кредит брати.

– Ось зараз! Ніяких кредитів, чуєш мене?! Покрутяться та на тому й сядуть! Ти хоч їв щось?

– Та їв, їв. Добре, мамо, все…

Тремтячим пальцем натиснув кнопку. Дивився, поки не згас екран. Горлянку ніби хтось затис цупкими пальцями. В очах потемніло – дружина, теща, образи, гамірне місто, нова робота сплелись у єдиний потворний клубок. Швиденько схопив телефон.

– Алло, Денис, що трапилося?

– Тату, я поїду звідси. Не можу більше. Піду в армію чи стану вчителем у найглухішому селі!

Тихо. Тільки віддих батька в динаміку.

– То знаєш що – збирай речі, не забудь тільки документи. Досить над собою знущатись. Кидай усе, швидко збирайся – і додому.

Гудки. Кінець.

Якусь мить тупився перед собою. Весілля, університет, аспірантура, весільна подорож – чортячий калейдоскоп образів, думок, уривків слів. Ось витертий наплічник, вірний друг у всіх поїздках. Жужмом запхав одяг, поклав паспорт, приписне. Що ще? Весільний костюм лишаю – хай наступного зятя одягнуть. Ніби все.

Швидко замкнув двері, збіг сходами. Вийшов з під’їзду, оглянувся – нікого. До самого метро біг підтюпцем. На платформі весь час озирався – не видно, не йдуть? Заскочив у вагон, до самих «Золотих Воріт» сторожко роззирався, ніби шпигун на завданні. Тільки на «Видубичах» трохи заспокоївся, купив квиток, заховався в мішанині людей.

Старий «Ікарус» відчалив, ліниво розхитуючись.

Я примостився біля вікна, намагаючись побороти тремтіння, до болю стискаючи переплетені пальці.

З насолодою вдихав затхле повітря салону. Ця суміш пилу та випарів людських тіл здавалась наймилішим духом на світі – духом волі.

Час – дивна річ. Недавно крутився у вирі неспокійного міста, палив калорії й години, витискав останні зусилля, щоб потому пірнути в тихе пекло трьох кімнат обшарпаного панельного будинку. Якихось три години – і спокійна теплінь бабиного літа, самотня зупинка над покопаною вибоїнами дорогою, знайома доріжка додому…

Ще трохи глухий від натужного бурчання автобуса, рушив уздовж асфальту.

«Асфальт» – саме так називали цю частину села.

Ще не зовсім ніч, проте темрява густішає, віє легенькою прохолодою – осінь вступає в права. Несміливо бликають вікна будинків. Хрипло обізвався чийсь пес.

От і вуличка. Звивається між городами, потім повз покинуту садибу, густо зарослу молоденькими кленками, бузиною, обгородилась могутньою лободою, пухнастою щирицею. Лише вузенький коридор залишився між того дикого буйства.

Далі – ніби випірнув зі смарагдової заводі. Видно окраєць новенького тину з металопрофілю – тільки цієї весни з татом ставили. Біліє шматок повітки.

Останнім часом я бачив один і той самий сон – іду й бачу тин, двір та сніжно-білий кут повітки. Бреду, а воно все далі. Зриваюся на біг, кричу, махаю руками, але все віддаляється й зникає в чорноті. Прокидався зі сльозами на очах, скупаний у поту.

Що, як знову сон? Пересохло в горлі, рушив швидше. Не може бути. Он мама виглядає, наче вертаюсь із навчання чи сесії.

Мовчки обняла. З радісним виском під ноги кинувся Топік – вухатий рудий друг. Лащився, стрибав, кинувся ганяти колами, прищуливши вуха, висолопивши язика.

Як зазвичай я кинув наплічник у веранді, пройшов до хати. Тільки на світлі помітив, як змарніла на лице мама. Міцний потиск тата, дідусь ляснув долонею по-морському, тримаючись давніх флотських звичаїв.

Я присів на дивані. Ніби й не їхав нікуди.

Заникуючись, пристаючи, почав оповідати. Так, ніби вичавлюю добрячий гнійник – спочатку болісно, а потім стало легше, отрута виходила, лишаючи пустоту й полегшення.

– Це добре, що зараз кинувся. Поки дітей немає. Вона ж не вагітна? – бабуся підсунулась ближче.

– Ні… здається. Зараз нічого не можу точно сказати.

– Які там діти! Таким дітей не треба.

– Тільки ж дивись – ні на які примирення, перепросини не йди. Хай що там каже – все кінчено. – Дідусь тяжко піднявся зі стільця. – Тепер отдихай гарно, далі буде видно.

– Я внесла молоко, бери хліб з медом. Повечеряй і лягай. Чи дивись, роби, що хочеш.

Ще ніколи молоко не здавалось таким духмяним, а мед – таким солодким. Ось і кімната. Все, як лишив у червні. З насолодою простягнувся. Хай там що, але завтра.

– Ще не спиш? – тато злегка відхилив двері.

– Ні, тільки приліг.

– Що далі робитимеш?

– Далі працюватиму. У Києві. Тільки житло… Перший час, може, в тьоті Каті перебути?

– Завтра передзвоню. Як ти взагалі?

– Не знаю ще. Але гірше не буде.

– Добре, відпочивай.

М’яка темінь огорнула зусібіч, стиснула оксамитовими обіймами. Останній раз так легко було, мабуть, на минулих літніх канікулах. Коли ще не знав… не познайомився з нею. Досить, усе, цього не було, сьогодні не було. А завтра… завтра побачимо.

День минув швидко. Я обійшов садок, спустився до ставка. Тихо шелестів очерет, хрипло перемовлялись чаплі, поважно правували лебеді, притримуючись тільки їм відомого курсу.

Коротка ніч – і знову інший вимір: ранковий автобус, заспані люди, сморід розбудженого міста. Відчуття, ніби п’ять років тому. Тільки тоді було весело й незвичайно, а тепер… тільки тато поряд, як і тоді. Зійшовши на перон, ми пірнули у підземну круговерть, загубились у тьмяних лабіринтах метро.

Час летів шматками, короткими відрізками. Пам’ятаю, як їздили до роботи, домовлятись про день відгулу, переходили, сідали в маршрутки, виходили, далі метро… Ось ця станція. Треба віддати ключі – ключі, які зробили за два дні до мого від’їзду, ні, скоріше втечі. До того мусив гуляти під будинком, чекаючи, доки хтось не підійде й пустить до квартири. Серце вилітало з грудей. Як лишити? Куди приткнути? Зараз усе одно нікого немає, мабуть, опущу в поштову скриньку. А якщо не влізуть?

Тато лишився чекати біля метро, а я підтюпцем майнув до свого недавнього житла. Ось і під’їзд, третій поверх. Добре, нікого немає. Ага, тринадцята, ось вона, ну, давай, ще трохи… Залізяки гучно клацнули – пройшли таки. Втер спітнілого лоба – тепер проскочити назад. Спеціально перейшов на інший бік, намагаючись загубитись у ріденькій юрбі людей. Завернув за поворот – ось скляні двері підземки. Вузькі стрічечки люду висотуються назовні, розділяються потічками, розбігаються дрібною мурашнею у своїх важливих справах.

Он тато стоїть. Можна дихнути спокійно. І телефон включити – два дні без зв’язку. Бадьоро посвітлівши, екран замайорів повідомленнями. Шістдесят пропущених. Двадцять есемесок. Нічого собі! Пальці плутались у кнопках, нарешті вдалося відкрити: «Где ты! Куда ушел? Не будь ребенком! Нам надо поговорить!»