Читати книгу - "Тарас. Повернення"

що закривала півсвіту. І в тім серпанкові будівля форту зарухалася, немов поповзла з кряжа в смарагдове море. Ще мить — і впаде. І Тарас потягнувся рукою і схопив пальцями фортецю за хвоста. Та шпаркий вітер несподівано роздмухав міраж спільно з туманом. І він повернувся в реальність, у якій його все ще наздоганяли дядькові покрики:

— Дай на будун, стерво! Я ж твій земляк! Як умру — ти в пеклі синім полум’ям горітимеш!

Шевченко обернувся. Метрів за двадцять від нього знову виринув із пустельної мли його пригонич. Він ледве встигав за ним, жалюгідний, із задишкою, у зсунутім на потилицю кашкеті схожий на опудало з простягнутою в вічному проханні рукою.

Тарас зареготався і плигнув через кущ караґани[4], розставляючи ноги в розніжку й підіймаючи вгору двійко куріпок.

Дядько плюнув, укляк, відсапуючись, і провалився в мряку, яка накотилася на нього з вітром, що притягнувся з моря.

Шевченко побіг далі. Під ногами замерехтіли ребрами здоровенні брили. І він кинувся переплигувати з однієї на іншу. Шал і лють розпалювали душу. А море додавало захвату відсвітами сонця, що вже видерлося на обрій. Лелітки гойдалися, крутилися в танці хвиль і оповивали Тараса сяйним щемом буття. Ось коло нього застриміла висока, як стовп, скеля. Шевченко оббіг її.

— А щоб твоїй матері хиря! — долетіли здалека порвані вітриськом дядькові слова.

— А куку тобі в руку! — засміявся Тарас.

Попереду розлом метри три завширшки між двома гігантськими плитами, що нависають над морем. Його треба подолати, бо спуск у крутовисну прірву, що в’юниться метрів сто до берега, тільки там, за протилежною плитою. І Шевченко помчав до неї, одним махом перелітаючи через розлом.

А на верхньому плато дядька вже махав йому руками, бив долонями в коліна й лементував:

— Дурний! Уб’єшся!

Але він його не чув, поспішав до крутого спуску зі скельної платформи. На її краю відштовхнувся щосили й поринув униз, рвучко хапаючись за уступи. Каміння під пальцями раптом почало кришитися. Двоє каменюк пролетіло повз нього. Він зиркнув угору й уздрів далеко над собою перекособочену дядькову фігуру.

— Тарасій! — тільки тепер нагадав собі Шевченко, що дядька має таке ж, як і в нього, ім’я. — Тарасій! — прошепотів, бо дужче гукнути не мав сили. Пальці лихоманливо чіплялися за скелясті краї вертикального спуску, які розпадалися під ними. Чоботи Шевченка сприснули з піщаникових виступів. Він утратив рівновагу й полетів зі скелі донизу, вздовж довгого прямовисного спуску… Останнє, що він побачив перед собою, був каспійський берег, буруниста хвиля і напуцований чобіт офіцера, на носакові якого балансував гранчак з горілкою…

Шевченко опритомнів на краю здоровенного плацу неподалік форту. І першими знову усвідомив звуки: «…Два, три, четыре, пять…» У центрі плацу рахував секунди, дивлячись на стрілку кишенькового годинника, Іван Бурков — молодий денщик інженер-поручника Андрія Кампіоні. Бурков родом з-під Сватова зі Слобожанщини, з кріпацької родини. Пішов у москалі замість жонатого старшого брата, заради його двох малих діток, своїх небожів. І Шевченко був познайомився з ним на вечірці з офіцерами, куди за красивий баритон часто запрошували Івана. Там Буркова запримітив Кампіоні й вибрав собі в денщики, яких міняв щороку, доводячи їх до могили. І за кілька місяців голос у хлопця змарнів, рожеві щоки вистигли, і сам Іван зігнувся, як похилений бурею кленок.

Ледве гамуючи біль від ударів під час падіння, Шевченко відчув приреченість в інтонації Буркова. Колись рожевощоке обличчя тепер нагадувало пухир із синців з двома каламутними щілинками замість очей, втупленими в Кампіоні, що в центрі плацу мокрий і осатанілий задирав вище голови ногу. Його чобіт був настільки вим’ятий, що скидався на пуант танцівника, на кінці якого балансувала склянка, наповнена по вінця чи то оковитою, чи звичайною водою. По всьому плацу валялися оприски скла, а під поручником черствий ґрунт блищав калюжкою. Кілька вцілілих склянок і цебро стояли рядочком неподалік.

— …Двадцать один, двадцать два, двадцать три… двадцать пять… двадцать шесть… — проказував Бурков, ледве ворушачи язиком…

— Да… и… Двадцать четыре… — промовив з напруженням Кампіоні, бо тримав витягнуту з гранчаком ногу. — …Двадцать четыре! — не здержався і заволав поручник.

Нога смикнулася, і склянка розбилась об накатаний майдан.

— Ты сучёнок! Я из-за тебя и до минуты так не дотяну! — Кампіоні неквапно опустив ногу й пішов до Буркова, на ходу розтираючи стегно рукою. Не дійшовши до денщика, поручник спинився, різко присів раз-другий, а тоді зненацька підплигнув угору, мов пружина, кинувся до Буркова й зацідив йому носаком чобота в обличчя. Денщик упав горілиць. Із носа заюшила кров.

— Вот тебе! — промовив лиховісно Кампіоні, нахиляючись над жертвою. — Забыл ведь, сучёнок, «двадцать четыре». А как без энтого числа я спор на минуту выиграю, а? Морда твоя квашенная!

Шевченко від цих слів зітхнув і заходився поволі підводитися. Кампіоні повернув до нього мертвотне обличчя. І як побачив, що то Шевченко, ще більш пополотнів і розтягнувся в божевільній посмішці:

— А тут кому ещё делать нечего?!

Навіженство поручника лякало. Шевченко зібрався на силі й виструнчився, як міг.

— Здравия желаю! Ваше высо-обродие! Рядовой Тарас Шевченко! Третья рота! — пролунали слова голосом, не схожим на Шевченків. Але це був він, тільки інший, так наче той інший грав роль рядового