Читати книгу - "Щоденник війни зі свиньми"

що спалахнув, немов метеор, посеред нашої довгої політичної ночі. Перед друзями, які ненавиділи Фаррелла, він захищав його, навіть палко захищав, щоправда, відкидаючи деякі аргументи названого вище каудильйо, не так виважені, як злостиві, осуджував його брехливі й наклепницькі заяви; утім, не приховував захвату перед його ораторськими здібностями, м’яким, істинно аргентинським тембром голосу і, претендуючи на об’єктивність, вважав заслугою те, що Фаррелл та його прибічники будили в мільйонів парій почуття власної гідності.

Причиною ж його відлюдництва, надто довгого й тим загрозливого, став нудний зубний біль, що віднедавна почав йому допікати, аж Відаль постійно затуляв рота рукою. Якось надвечір, повертаючись із туалету, він раптом почув запитання:

— Що з вами?

Відаль забрав руку від рота й знічено глянув на свого сусіда Больйоло. Так, це він із ним привітався.

— Нічого, сеньйоре, — вибачливо сказав дон Ісідро.

— Як це — нічого? — запротестував Больйоло, на чиєму обличчі, як завважило б пильне око, майнув якийсь дивний вираз. — Ви ж рот затуляєте.

— Зуб мені болить. Не страшно, — всміхнувся Відаль.

Був він невисокий, худий, уже трохи лисуватий і з сумними очима, що світилися ніжністю, коли дон Ісідро всміхався. Зухвалий Больйоло витяг із кишені записник, накидав ім’я та адресу, видер аркуш, вручив Відалю й повідомив:

— Це дантист. Підіть сьогодні ж. Він вас полагодить.

Того ж дня Відаль рушив у клініку. Потираючи руки, дантист пояснив йому, що в певному віці ясна розм’якшуються, мов глина, проте, на щастя, тепер у медицині з’явився новий чудовий метод: видалення всіх зубів і заміна їх штучними. Назвавши загальну суму, він узявся до своїх тортур і зрештою, насадивши вставну щелепу на розпухлі ясна, сказав:

— Можете закрити рот.

Зробити це Відалю завадили біль, сторонній предмет у роті й відчуття огиди від самого лише погляду на себе в дзеркало. Наступного дня він прокинувся розбитий і з жаром. Син порадив йому звернутися до дантиста знову, однак дон Ісідро й чути не бажав про цього типа. Хворий і змучений, він лежав у ліжку, не наважуючись упродовж перших двадцяти годин навіть випити мате. Від голоду недуга посилювалася, гарячка ж була зручним приводом, щоб нікуди не потикатися з дому.

У середу, 25 червня, він вирішив покласти цьому край. Так, він піде в кав’ярню й зіграє звичну партійку в труко[2]. Сьогодні ввечері, думав він, найкраще буде зустрітися з друзями.

Коли він зайшов усередину, Джимі (Джеймі Ньюмен, з походження ірландець, який, утім, ні слова не знав англійською, високий, білявий і рум’яний шістдесятитрилітній чоловік) привітав його:

— Їсти будеш тепер на всю губу!

Відаль по-братськи погомонів із Нестором Лабарте, котрий, як з’ясувалося, пережив точнісінько таку ж муку. Знімаючи й надіваючи сірувату вставну щелепу, Нестор загадково проказав:

— Попереджаю: старайся не розмовляти, бо пошкодуєш.

Хлопці за звичкою сіли за картярський стіл у кав’ярні

«Каннінг», навпроти площі Лас-Ераса. Слово «хлопці», що вони вживали, свідчило не про підсвідоме бажання здаватися молодими, як стверджував Відалів син Ісідоріто, а про те, що й вони свого часу були молоді, тож називали себе так по праву. Ісідоріто, який ні слова не промовляв без дозволу якоїсь там своєї лікарки, волів не сперечатися, тільки хитав головою, начеб лишав батька сам на сам із власними непереконливими аргументами. Відаль виправдовував його небажання дискутувати. Так одне одного не зрозумієш. Ми доходимо згоди, виступаючи «за» чи «проти» чогось, мов зграя лютих псів, що нападає чи відганяє заброду-ворога. Скажімо, усі вони — Відаль, коли не забував, намагався уникати слова «хлопці», — вбивали час і відпочивали, граючи в труко, не тому, що так постановили й домовилися, а лиш за звичкою — і завдяки їй. Вони звикли до цієї години, до цього місця, до фернету[3], до цих карт, до цих облич, до матерії та барви одягу, тому жодна несподіванка в їхньому товаристві була неможлива. Докази? Якщо Нестор — друзі жартома кликали його «Нестóр», із розкотистим французьким «р» — заводив мову про те, буцімто він щось забув, Джимі, котрий за жвавість і кмітливість дістав прізвисько Церемоніймейстер, закінчував його фразу словами:

— Та геть забувся.

А Данте Ревора незмінно додавав:

— Як ти кажеш — геть забувся?

Нестор, по-хлопчачому рум’яний, із круглими, як у півня, очицями й манерою про все говорити дуже серйозно, дарма переконував їх, мовляв, цей вислів причепився до нього ще в далекому дитинстві, та так і лишився… Його не слухали — і тим паче не слухали, коли він наводив їм приклад Данте, який уперто казав «мармалад» замість «мармелад», хоча того всі мали за чоловіка освіченого й культурного.

Оскільки вечір 25 червня у дальших спогадах набуває рис кошмарного сну, тут належить згадати необхідні деталі. Перше, що спадає мені на думку, — це те, що Відаль програв усі партії. То й не дивно, бо в команді суперників були Джимі — винятковий шахрай без натяку на сумління (часом Відаль запитував, чи не продав він, бува, свою душу, як Фауст), — Лусіо Аревало, переможець усіх чемпіонатів із труко в кав’ярні «Ла Палома» на вулиці Санта-Фе, та Леандро Рей