Читати книгу - "Зайчик Перекидайко і Дракс"

Дрікс цілий день грав ними в кеглі в коридорах борсукового житла. Зовсім інакшої вдачі був найстарший Дагобертів син Дрокс. Лінивий буркотун, він тільки й думав, щоб добре попоїсти й виспатися. Він скоса позирав на зайченя, що разом з усіма сиділо за столом.

Господині дому Даші тепер забаглося зробити зайчика своєю хатньою служницею, щоб він їй прибирав усю велику борсукову господу. Але Дагоберт, як уже згадувалося, мав намір використати його замість грілки проти ревматизму.

— Де це Перекидайко? — одно питав він.

— Перекидайку, а бери лиш віника та замети в норі! — наказувала господиня.

— Перекидайчику, йди гратись! — гукав Дрікс.

— Сніжко, а погрій-но мене! — суворо буркотів дядечко Дагоберт.

— Хіба сніжка може гріти? — ображено питала Даша чоловіка.

— Бувають і теплі сніжки, — владно казав Дагоберт.

— Отакої! Виходить, я не ситіша й не тепліша за оцього біленького черв’ячка? — сердилась Даша і так перевалювалася з ноги на ногу, що з стін сипалася земля, а вся оселя починала гойдатися.

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв її Дагоберт, перелякавшись за своє зимове житло. — Ти грітимеш мені плечі, а сніжка спину.

На тому й погодилися.

Коли всі виходи зимової оселі борсуків були закриті і настала довга ніч, Даша примостилась біля чоловікових плечей, а Перекидайко ліг під Дагобертовою спиною. Невдовзі у норі почулося дружне хропіння. А надворі сипав дедалі густіший сніг, і сама земля все щільніше закутувалась у свою велику білу ковдру.

Тільки зайчик Перекидайко не міг спати. Він згадував золоте сонце, зелені луки, жовті квіточки левиних ротиків, червоний мак, сині дзвіночки й білі анемони з ніжно-рожевими серединками, що вилазять весною на сонечко просто з-під снігу. Він згадував, як танцював при місяці перед велетенським дворовим псом Люксом і як любо перекидався в гурті з братами й сестричками. Невже все те минулося і тепер він має отако лежати тут у темряві, неспроможний поворухнутися?

Із очей у Перекидайка покотилася сльоза, за нею друга, третя, і ось уже сльози полились рясним дощем.

Дракс, наймолодший Дагобертів синок, раптом випростав праву задню лапку, тоді провів правою передньою собі по носі, а лівою по очах. Що воно?

Праву задню лапку пекло вогнем, ліву також. Він хотів був щось сердито буркнути, але тільки вдоволено замурчав. Теплий струмочок стікав йому на ноги і світився в темній норі чарівничим світлом, наче сапфірно-голуба стрічечка.

«Що воно?» — подумав Дракс. Він тихесенько підвівся й поліз до того струмочка…

— Хто тут? — прошепотів Перекидайко.

— Це я, Дракс.

— Тобі також не спиться?

— Ти мене розбудив.

— Я?

Дракс хотів був показати Перекидайкові той чарівний блакитний струмочок, та він десь зник. Але Дракс уже збагнув, що то були зайчикові сльози і то з них набіг такий струмочок.

— А чого тобі не спиться, Перекидайку? — спитав Дракс.

— Того… — зайчик завагався.

— Ну скажи!

— Бо мені дуже хочеться танцювати й перекидатися. Без цього я не можу жити.

— Ну, мабуть, цьому можна якось зарадити, — сказав Дракс.

І ось він тихо повів зайчика підземними коридорами до перехрестя, де було просторіше. Ах, як Перекидайкові полегшало! Він став навшпиньки, обкрутився кругом себе й почав стиха пританцьовувати. Дракс прихопив з ніші світлячка й тепер підняв його високо над головою. Перекидайко пішов танцювати свій улюблений танок — «Дзигу», а наприкінці високо підскочив і зробив своє славетне сальто. Увесь коридор тепер засяяв, мов святкова зала. Це тому, що звідусюди назліталося зацікавлених світлячків, які світились, мов блакитні й зелені ліхтарики.

Перекидайко був щасливий.

— Ах, ти мій добрий Драксе! — мовив він і провів борсучкові м’якенькою лапкою по носі.

І Дракс від того став такий щасливий, аж борідка у нього закучерявилася. Так відтоді бувало не раз. Але якось уночі Дракс знову відчув у себе на лапках теплий струмочок.

— Чом ти знов плачеш, Перекидайку? — спитав він.

— Бо… Бо… — зайчик завагався.

— Ну скажи!

— Бо мені тут, під землею, холодно, я не можу без сонця.

Дракс у задумі так наморщив лоба, що навіть борідка в нього наїжачилася. Нарешті він сказав: