Читати книгу - "Шалена"

Дай знати, коли будеш у Лондоні, було б непогано перетнутись.

Скільки б разів я не набирала ім’я «Алвіна», автозаміна завжди пише замість нього це довбане «Альбінос». (Можливо, вона знає, яка я бліда, й дражниться.) Я просто піду й офіційно його зміню.

Алвіна

P.S. Передавай вітання чоловікові й цілуночок Ернесто від його тітоньки.

Надіслати.

Брат Елвіса Преслі народився мертвим. Деяким людям не доводиться ділитися вдачею.

Я підтягаюся в ліжку, вилажу з нього та вступаю в піцу, яку залишила на підлозі. Уночі, перш ніж відтрубитися о четвертій, я з’їла лише половину. Вся нога в томатному соусі. Шматочок салямі між пальців. Я відліпляю м’ясо та запихаю його собі до рота, витираю соус шкарпеткою, вдягаюся в те, що знаходжу на підлозі, – нейлонову спідницю, яку не треба прасувати, бавовняну футболку, якій прасування не завадило б. Я дивлюся в дзеркало, насуплюю брови.

Уфф. Стираю туш з очей, наношу блискучий шар фіолетової помади, пригладжую масне волосся. І так покатить; я спізнююсь. Знову.

Я йду на роботу.

Виходячи з будинку, я забираю пошту й розриваю конверти, поки чвалаю по вулиці з «Мальборо» в зубах. Рахунки, рахунки, рахунки, рахунки, візитівка таксі на замовлення, реклама піци на винос. «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ», «СПОВІЩЕННЯ ВІД СУДОВОГО ПРИСТАВА», «ПОТРЕБУЄ ТЕРМІНОВОЇ ВІДПОВІДІ». Нудно, нудно, зараз засну. Хіба Тейлор Свіфт доводиться розбиратися з таким лайном? Я тицяю листи в руки безхатьку, що сидить біля метро: більше не моя проблема. Я проштовхуюся крізь натовп у черзі до турнікета, ляпаю проїзним по сканеру. Ми просуваємося платформою зі швидкістю 0,0000001 км/год. Я намагаюся подумки скласти хайку, але не можу дібрати слів. Щось глибоке про екзистенційні страждання? Щось поетичне й нігілістичне? Та марно. Ні. Мій мозок і досі спить. Я роздивляюся рекламу одягу й прикрас, якою вкрито кожен сантиметр стін. На мене витріщається та сама пихата відретушована модель із тим самим пихатим відретушованим обличчям, що й кожного ранку. На плакаті вона годує однорічного малюка дитячою кашкою. У мене немає малюка, й нагадування мені не потрібне. Я напевне не купуватиму дитячої кашки.

Я тупочу ескалатором, проштовхуюся повз чоловіка, який займає забагато місця.

– Альо, обережно! – горлає він.

– Стій праворуч! Членистоголове!

Я великий митець, замкнений у тілі рекламного агента, реінкарнація Байрона чи Ван Ґоґа, Вірджинії Вулф чи Сильвії Плат. Я чекаю на платформі та розмірковую над своєю долею. Чи має в житті бути дещо більше? Затхле повітря цілує мені обличчя, віщуючи наближення потяга. Я могла б стрибнути просто зараз, і усе зникло б. За годину парамедики відшкребли б мої рештки від рейок і Північна лінія знову запрацювала б у штатному режимі.

Металевими рейками пробігає мишка. У неї тільки три лапки, та її життя сповнене свободи й пригод. Щаслива тварюка. Може, потяг розтрощить їй маленького черепа. За мить вона зникає. Прокляття.

Сідаю на лаву в кінці вагона. У мій особистий простір влазить чоловік із герпесом. Його сорочка напівпрозора від поту. Він тримається за жовте поруччя в мене над головою, і його пахва лише за пару сантиметрів від мого носа. Я відчуваю запах його дезодоранту «Лінкс Африка», змішаного із розпачем. Я читаю його «Метро» догори дриґом: убивство, наркотики, історія про чийогось кота. Він притуляється пахом до мого стегна, тож я наступаю йому на ногу. Він відходить. Наступного разу заряджу йому коліном по яйцях. Ми зупиняємося на кілька хвилин десь у нижній частині лондонського шлункового тракту. Я переходжу на іншу лінію на «Тоттенхем Корт Роуд». Вагон випорожнює кишківник, і ми випадаємо звідти аморфними екскрементами. Мене викакано на «Оксфорд Серкус».

Мейфейр, Лондон

Назовні повітря густе, наче смалець. Шум транспорту й поліцейських сирен. Я вдихаю повні легені діоксиду азоту й рушаю. Продавці «Біґ ішшу»[4], жебраки, орди знуджених студентів. «Файв ґайз»[5], «Коста»[6], «Белла Італія»[7], «Старбакс», «Нандоз»[8], «Ґреґз»[9]. За три з половиною хвилини я на автопілоті дістаюся до офісу. Чи, може, я ходжу уві сні? Чи, може, я померла? Може, я стрибнула і тепер я в лімбі?[10] Я продовжую йти. Якби вулиці кишіли зомбі, голими клонами Ченнінґа, альпаками, я б однаково не помітила. Я повертаю ліворуч на Ріджент-стрит, думаючи про Бет. Дідька лисого я поїду.

Мені на плече сіро-зеленим слизом насрав голуб. Чудово. Чому я? Що я зробила не так? Я озираюсь, але ніхто не помітив? Хіба це не добра прикмета? Може, це віщує мені сьогодні хороший день? Я знімаю светра й кидаю в смітник – його однаково міль поїла.

Я проходжу крізь карусельні двері й роблю гримасу чоловікові за столом. Ми обидвоє працюємо тут кілька років. Ми не знаємо імен одне одного. Він підіймає на мене очі, насуплює брови, потім повертається до розв’язування кросворда. Схоже, я йому не подобаюсь. У нас це взаємне. Я тягну свої свинцеві ноги вниз сходами. Я марную себе тут, марную. Я не займаюся тієї глянцевою рекламою на суперобкладинках журналів для звабливих брендів на кшталт «Ґуччі», або «Ланвен», або ж «Том Форд». То була б райська насолода. Великі бабки. Тоді мій кабінет був би нагорі. Ні, я працюю у відділі тематичних оголошень. Розміщую маленькі нікчемні кліпни-й-не-побачиш оголошення на задній палітурці журналів: добавки для відновлення волосся, «Віагра» для жінок чи якесь химерне садове приладдя, що його не купить навіть ваша бабуся. 61 фунт за восьму частину сторінки. Не знаю, як я сюди потрапила й чому лишилась.

Може, мені варто втекти й приєднатися до шапіто? Я завжди хотіла бути отим хлопцем, що кидає кинджали в жінку, прикуту до обертового колеса. (Чому завжди чоловіки кидають кинджали?) Я бачу велике шатро з веселковими кольорами, клоунів, жонглерів, коней, левів. Я чую, як гомін публіки наростає, як натовп заохочує нас, аплодує, налякано кричить, коли в повітрі пролітають