Читати книгу - "Тепло його долонь"

— Може й на краще…, — відгукнувся луною друг.

Замовкли. Кожен, тихо зітхаючи, думав про своє.

Життя у містечку було прозаїчним і похмурим. Невтомно працювали, чекали на вихідні, тихенько справляли свята і постійно чогось очікували. Усе в цьому місті підпорядковувалося незрозумілому ритмові, заведеному з давніх-давен. Усі були однаково сірими і однаково правильними. Хлопці зустрічалися з дівчатами, дівчата — з хлопцями. Інакше не могло бути. Чи все ж таки були «інші»?

Хлопці здригнулися від пронизливого нявчання. У дверях, докірливо зиркаючи, крутився Распутін, нагадуючи про своє існування і вимагаючи вечерю.

— Обожнюю твого котика, — весело зауважив Роман. — Спить та їсть — оце я називаю справжнім життям!

— Еге ж. Спустошує холодильник швидше за мене, а «на закуску» з’їдає всі дроти у квартирі. Віват ненажерливому пухнастику!

— Не подобається, то віддай мені! Йому в нас буде, як у Бога за дверима, — жартівливо запропонував Рома.

— Може й віддам…, — сумно зітхнув Остап.

— Так я тобі й повірив, — розсміявся Рома, але, помітивши сумний вираз на обличчі юнака, знітився. — Ти чого? Що трапилося?

— Ну якщо ти спитав, то ходімо до кімнати, — підвівся Остап. — Захопи «добродія Бурбона» — з ним буде легше.

Не додаючи світла, Остап вмостився зручніше у кріслі та знову задивився на клапоть паперу. Тим часом Роман, захопивши дві склянки і пляшку, також зайшов до кімнати.

— Хочеш інтиму у темряві? — пожартував друг.

— Та ні, — замислено відповів Остап. — Маєш рацію — увімкни світло.

З появою освітлення кімната змінила свої кольори. Всюди переважав шоколадний колір, і лише яскравий колаж на стіні кидався в очі яскравими барвами. Кожен, хто тут бував, почувався затишно. Рома перехилив пляшку — і рідина весело полилася у склянку. Щойно зробивши перший ковток, Роман помітив папірець. То був квиток на поїзд до столиці.

— Знову по роботі?

— Знаєш, тут така справа…, — знітився Остап.

— А де зворотній квиток? — поцікавився друг.

Остап мовчав, похнюпившись. І враз заплакав. Сльози текли швидкими струмками, а юнак навіть не намагався їх стримати чи втерти долонею.

— Старий, ти чого? — вражено прошепотів Роман.

— Та нічо’, — ковтаючи сльози, видушив з себе Остап. — Мушу тобі все розповісти, друже.

— То заспокойся і розповідай. Ми з тобою знайомі все життя, весь час ти був поруч. Хіба я чогось не зрозумію тепер?!

Запала тиша. Роман чекав, поки друг заспокоїться і поведе оповідь. Схлипуючи, Остап збирався з думками і міркував, з якого боку краще зайти.

— Гаразд. Слухай і спробуй мене зрозуміти, — врешті-решт почав хлопець. — Я втомився від такого життя. Мені 25, а що я маю? Авжеж, власне житло і непогану роботу… Але ні хлопця, ні перспектив до того, — зітхнув юнак. — Місяць тому мені запропонували непогану роботу в столиці — цікаві проекти, мінімум відряджень, своє окреме житло в центрі, неподалік від офісу. Маю знайомих там, тож не пропаду. А тут залишаю тільки тебе з Максимом. Що скажеш, друже, на такі новини?

— А що тобі відповісти, Остапе? Багато чого очікував, але такого… Я розумію: з твоїми здібностями колись це мало трапитися, але ж не так несподівано! З іншого боку, ти ж розумієш, що велике місто ламає і спустошує людей?

— Звісна річ, здогадуюся, що буде нелегко…, — похмуро відповів Остап.

— Хех! «Здогадується» він… Та ти нічого не тямиш! — Ромця несподівано розлютився. — Гадаєш, що коли столиця і хлопців «хоч греблею гати», то всі побіжать за тобою?

— Та хіба я за хлопцем туди подамся? — зітхнув Остап. — Зрозумій, мені тут усе остогидло. Дні подібні, мов дві краплі води. Це міщанське пекло, з якого потрібно тікати світ за очі! Хіба тобі до вподоби таке життя?

— Дурний піп — дурна його молитва! — не піддавався Роман. — Рідний край гріє. Коли ти вже це затямиш?

— Рідний край — це там, де затишно, де на тебе чекають, — твердо промовив юнак.

Прудко підхопившись, Остап підійшов до вікна. На вулиці було безлюдно. Лапатий сніг сипав, мов із відра, запорошуючи все довкруги. Хворобливі плями ліхтарів нагадували про вовтузіння життя. Хлопець дивився в далечінь, ніби розтинаючи поглядом сніжну завісу. Склянка в руці тремтіла — а в ній віддзеркалювалося те, що коїлось у його серці.

— Що ж буде далі? — нагадав про свою присутність Роман.

— Тобто? — не обертаючись, запитав Остап.

— Ну, це дуже просто! Що буде, коли тобі не пощастить?

— Все вийде на краще! — впевнено відповів Остап. — Ось побачиш. Потрібно лише наважитись і трохи почекати.

Ромця обережно поставив склянку на стіл і підійшов до друга.

— Ти хоч не забудеш про нас, дурнику? — ніжно спитав друзяка.

— Та забудеш такого! — засміявся Остап. — Не сердься на мене, друже. Ти й сам розумієш, що мені це потрібно. Не чоловіка я їду шукати в столиці. Пошуки себе, свого місця — ось кінцева мета.

— Хіба ти досі не знайшов «свого місця»?

— Не знаю. Але скоро з’ясую. Пам’ятаєш, коли ми вчилися в школі, ти в усьому був кращий за мене? А скільки дівчат за тобою тинялося? Бідні, вони навіть не підозрювали, яке на них чекає розчарування, — Остап тепло всміхнувся. — Я завжди намагався наздогнати тебе, і з роками ми зрівнялися майже в усьому. Різниця лише в тім, що в тебе є Макс, а ще — затишок, яким ти задоволений.

— А тепер іще й Распутін,