Читати книгу - "Спокутий гріх"

Ганна побіліла від жаху.

— Зараз покажу, — важко піднялася з лавиці й попрямувала до дитини, яка лежала, замотана у рушнику, й не рухалася. Саме ним малюка й видавили з лона матері. Мелана хотіла взяти хлопчика на руки, але зрозуміла, що він уже не дихає.

Смерть дитини, навіть чужої, вражає. Відчула, як закололо серце. Вхопилася руками за лівий бік і обперлася на стіл.

Породілля все зрозуміла.

Голосно застогнала на ліжку, стискаючи руками своє покривало. Душевний біль, що відчула зараз, було й близько не порівняти з пологами. Здавалося, її розірве зсередини. У грудях так пекло, наче горіла заживо…

«Хлопчик! Господи, такий бажаний!» — гупало в скронях.

Бідолашна витягнулася на ліжку, мов струна, закинула голову назад і здригалася у німому риданні.

Раптом двері в кімнату різко відчинилися. Всередину не увійшов, а буквально влетів Михайло. Він зрозумів, що пологи скінчилися. Зазвичай через кілька хвилин Мелана виходила й повідомляла про народження дитини. Але сьогодні все не так: його дружина народжувала ледь не цілу добу, адже перейми почалися ще вчора. Крику малюка він так і не почув. Повитуха говорить тихо, не розчути й про що…

Підбіг до Ганни. На мить заціпенів. Так, вона боялася народити доньку, бо він би їй цього не подарував, але щоб отак? На ній же обличчя немає… Серцем відчув — у хату прийшло горе…

Повільно обернувся і побачив Мелану, яка обперлася на стіл. Там лежав його малюк.

«Якийсь він аж занадто спокійний, — майнуло в Михайловій голові. — Як неживий…»

Підійшов. Торкнувся голівки. Все зрозумів.

Тоді різко розповив дитя й ледь не зомлів…

Це хлопчик!!!

Син!!!

Кровинка, яку так довго чекав! Ночами молився Богові про його народження!

— Господи! — вголос замолився. — Чому?! — тремтячими руками прикрив маля. — За що?! — ухопився за голову руками й, мов божевільний, вискочив з хати.

… Минуло кілька днів.

Михайло поховав дитинку. Пережите далося взнаки. Майже не виходив з крамниці. Пив до забуття. Ввечері сільські хлопці притягували його додому ледь притомного.

Ганна так і не підводилася з ліжка. Вона згасала. Догорала, як свічка. Кровотеча після пологів не припинялася, хоч які зілля не варила їй Мелана.

— Треба покликати священика, — наважилася сказати повитуха. — Бо всяке може бути, — давала помираючій останню надію. Не хотіла остаточно добивати нещасну, хоч і бачила, що порятунку немає. Від страшної крововтрати свідомість молодої жінки періодично відключалася.

— Не тр-реба, — ледь чутно прошепотіла у відповідь Ганна.

— Як то — не треба, — аж підскочила до краю передивована стара. — Мусиш висповідатися. Розказати все. Зняти з душі гріх, бо як підеш на той світ?

Ганна мовчки відвернулася.

— Як за себе не думаєш — подумай про дітей, — повчала Мелана. — Тяжкий гріх паде на рід до четвертого коліна, хіба не знаєш? У Святому Писанні ж написано: «Я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидить мене і творю милосердя до тисячного покоління тим, що люблять мене і бережуть мої заповіді». Мусиш посповідатися.

Але молода Біличка вперто мовчала.

Вона розуміла, що помирає. Тому, глибоко в душі, каялася у своїх гріхах. Проте, таємницю сповіді в селі важко зберегти. А норов свого Михайла знала добре. Як відкриється правда — може й дітей повбивати. Бо жінці вже не нашкодить. Тому вирішила: нехай краще вже її душа горить у пеклі, аніж буде наражати на смертельну небезпеку ні в чому не винних донечок. Зціпивши зуби, мовчала.

Мелана знала Ганнину таємницю. Але вона нікому не розкаже, бо це воля помираючої. Стара поклялася, що мовчатиме.

Та гріх є гріх. А тим паче — смертельний. Забруднена душа потрапляє у пастку, вона не має миру, мучиться, скоєне зло шматує її заживо. Розірвати тугий зашморг, в якому опинилася Ганнина душа, могло тільки щире каяття і святе причастя. Повитуха це розуміла, тому всіляко намагалася переконати конаючу жінку прийти до сповіді. Але та була невблаганна.

Нарешті стара не витримала. Ввечері навідалася до священика.

— Я чув, що Біличова жінка не встає з ліжка після пологів, — відповів отець Юрій. — Вже й сам хотів навідатися до неї. То вона аж настільки слаба?

— Боюся, до ранку не доживе, — важко зітхнула Мелана. — Треба поспішати.

Незважаючи на пізній час, священик навідався до хати Біличів. Увійшовши всередину, відразу попрямував до ліжка хворої. Від побаченого аж завмер.

Молоду рум’янощоку Ганну добре знав. Хоч народжувала щороку, але то їй на користь ішло. Здоров’ям аж пашіла. Та й на полях натруджена не була. Михайло, хоч і суворий чоловік, але жінку беріг. Як тільки розумів, що вагітна — до ніякої важкої роботи не допускав. Інші жінки їй відверто заздрили, коли з немовлятами зранку до ночі важко трудилися на сінокосах чи на картопляних полях.

«Що могло статися, аби так згоріти буквально за кілька днів?» — не міг зрозуміти.

Вона була не схожа на себе: бліда, з великими чорними колами під глибоко запалими очима, безпорадна.

— Шкода бідолашну, — ошелешений важко промовив. — Передчасно відцвіла…

Ганна не подавала ознак життя. Отець Юрій легенько торкнувся її руки.

— Жива, — полегшено зітхнув.

— Треба почекати, — пояснила Мелана. — За кілька хвилин прийде до тями.

— Вона при світлому розумі? — занепокоївся.

— Так, панотче, — підтвердила повитуха. — Все розуміє.

А Ганна тим часом бачила сон, де вона молода, здорова, на залитій сонцем галявині разом з дівчатами плете вінок із жовтих квітів. Потім несе його до потічка й пускає по воді. Її заливистий сміх чути далеко. Михайло теж почув. Побачив вінок. Вийняв з води, поклав на свою голову. Дівчина щаслива. Адже Білич — перший парубок у селі. Ще не