Читати книгу - "Про життя"

— Зараз руда, — сказала вона собаці, — я від страху мало не померла.

Жулька винувато, але віддано дивилась хазяйці в очі.

Аж тут пролунав телефонний дзвінок. «Костя», прочитала Люда на дисплеї.

— Золотко, ти дзвонила, — прогудів він в телефон. Відчувалося, що Костя гарно хильнув, та і музика десь фонила, — щось хотіла? Невже мене? — він весело загеготів.

— Та вже нічого, Костя, вже нічого, — сказала Люда, зробила відбій, а потім витерла Костін номер з пам'яті.

Може й неправильно зробила. Але… Але…

Вже добрий десяток років Оксані час від часу снився дин і той самий жахливий сон: ніби вона бреде якоюсь розваленою будівлею і не може знайти вихід. Навколо — руїни. Скрізь темніють, ніби очниці черепа, провалля вікон, напівзруйновані сходи ведуть в нікуди. І така тиша, що аж давить на уші. Навколо — ні душі. Страшно так, що хочеться вити по вовчому на повний місяць, що час від часу, ніби насміхаючись, заглядав у віконне провалля.

Оксана знала одне — їй потрібно будь що знайти вихід з цих руїн. І тоді вона врятується. Від чого? Того вона не відала, бо ніби то ніхто за нею не гнався. Але, Господи, як же було страшно! Страшно!!!

Після цих снів вона прокидалася обезсилена, в мокрій від поту нічній сорочці, з тремтячими ногами і руками, і довго не могла прийти до тями.

Який вихід вона шукала? Для чого? Звідки? Що це за руїни такі? Після кожного такого жахіття Оксана боялася лягати спати взагалі. Навіть конячі доз снодійного не допомагали, тільки серце «посадила». Була б її воля, вона б ночі відмінила назовсім! Але такої влади в Оксани не було, а щоб не вкладатись спати одній, вона почала запрошувати на ночівлю кавалерів. Їх було багато, враховуючи Оксанину привабливість. Але навіть відчуття людського тепла поряд не допомагало. Може тому, що нікого зі своїх кавалерів вона не любила по справжньому. Хоча, до чого тут одне до іншого, питається? І кавалерам же не поясниш, що давно б послала всіх під три чорти, якби не ці страшні ночі.

Оксана пішла іншим шляхом і намагалась зрозуміти походження цього сну. Звідки вона повинна знайти вихід? Що її загнало в ці руїни? Що це взагалі за руїни такі бісові? Подруга радила звернутись до кваліфікованого психолога, але Оксані чомусь здавалося, що психолог тут же їй поставить якийсь невтішний діагноз, тому й не поспішала нікуди йти.

А жахи продовжували мучити її. Оксана майже зовсім перестала спати і від виснаження ледь трималася на ногах.

— Що не так? — питала вона своє відображення в дзеркалі, — скажи, що не так? Не так живу? Роблю щось неправильно? Підкажіть хто не будь!

Раптом Оксана потягнулась до настінного відривного календаря, видрала його разом з гвіздочком і зі злістю кинула на підлогу. Календар, мов підбита птаха, упав на темну зелень килима. Оксані ніби трохи полегшало, хоча календар тут був зовсім ні до чого, тим більше, православний. Їй зробилось соромно. Оксана підійшла до календаря, підняла його. Він відкрився на сторінці із притчею про прощення.

— Скільки разів потрібно прощати винуватцям своїм? Чи до семи? — прочитала вона дрібно набраний текст.

— Кажу вам — не до семи, а до семидеся ти семи, — була відповідь.

І тут Оксана зрозуміла, ніби осяяло. Це вона сама — руїна. Стільки накопилося в душі злості і гіркоти за нещасливе дитинство, яке вона провела, ховаючись по сусідам від п’яного вітчима. За нещасну матір, яка крім тяжкої роботи нічого не бачила. За вічну бідність і безгрошів’я. За перше, нерозділене кохання. спогади про яке досі терзали серце. Від природи тонка і ранима, Оксана була досить скритною і ніколи не виносила свої почуття на загал, переживала все в собі. Допереживалась.

Відірвавши листочок від календаря, Оксана почала вчитуватися в слова. Чим більше читала, тим легше ставало. Бо тільки відпустивши і пробачивши всім ти зможеш ступити на нову дорогу і в нове життя.

— Наливай! — сказав Роман і підсунув чарку.

— Лєгко! — відповів Ярик і щедро плюснув у гранчак.

Хлопці випили.

— Харашо пішла! — сказали вони разом і розсміялися.

За першою пішла друга, потім третя, четверта…

По мірі того, як порожніла пляшка, світ навколо розфарбовувався в яскраві, хоча дещо розмиті кольори, на душі може й не світлішало, але веселішало точно. Горілка закінчилась, але остаточної «поліровки» і кондиції мужики ще не досягли, тож попхалися за пивом.

— Знач так, — сказав Ярик, — хто зможе присісти десять разів і віджатися від землі п'ять — той отримує пляшку пива. Хто не зможе — іде в…

— Яволь, мій капітан! — Роман спробував виструнчитися, але не втримався і гепнувся, наче мішок, додолу і тут же почав віджиматися. Виходило в нього так собі, але з горем пополам він таки це зробив.

— Гони пляшку, братан! — сказав він Ярику. Той у відповідь скрутив дулю:

— Ще десять присідань!

Роман намагався присісти, але в нього нічого не виходило: неслухняні ноги підгиналися і він валився на землю.

— А ну тебе на х…р, Ярик, — сказав Роман сидячи в траві, — пляшку гони!

Ярик гепнувся додолу поряд з Романом, протягнув тому пляшку і раптом, дивлячись кудись в бік, присвиснув:

— Ох ти ж єтіть-колотіть! А це хто така?

— Де? — стрепенувся Роман. Він був пристрасним шанувальником жінок і не оминав своєю увагу будь яку привабливу, на його погляд, особу.

— Да он, чеше. Нє не чеше, а прямо пливе? — Ярик вказав пальцем напрямок, — а циц…ки, пардон, груди які! Нє, ти це бачив?

Роман,