read-books.club » Сучасна проза » Блукаюча у часі 📚 - Українською

Читати книгу - "Блукаюча у часі"

171
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Блукаюча у часі" автора Ява. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 39
Перейти на сторінку:
старого!

Житлові корпуси були строго розмежовані між хлопцями та дівчатами, що дуже мене засмутило. Виявляється, тут дотримувалися ще й комендантського часу, окрім як у вихідні дні. Я багато що не знала ще про цей заклад, але можна його описати так: в’язниця розмежованого типу та суворого режиму. Це не підходило для мене. Жах. Окрім цього, це місто ставало островом лише два рази в рік. Стається так через те, що море в останній час відійшло — зараз більшу частину часу замок оточений болотом. Проте під час осіннього та весняного рівнодення, у період сильних приливів знов стає островом. Всього за один день рівень води підіймається на 10 метрів. Натяк зрозуміло — втекти не вдасться. Або потонеш, або захлинешся болотними масами. На Королівських воротах — єдиному вході та виході із цього божевілля стоїть пропускний пункт із охороною. Здається в мене зносить дах.

Кімната, в яку мене заселили, була світлою і великою, щоправда, спартанського типу: зліва стояли два ліжка поряд з якими розташовувалися приліжкові тумби; коло великого вікна на всю стіну стояв письмовий стіл на двох. На протилежній стороні, о, це спасіння для мене — туалетний столик. Гарний, з червоного дерева, з оздобленням 18 сторіччя, візерунки по краю у формі квіточок лілії й листя. М’якенький стілець, а яка окантовка у дзеркала! Щоправда, дзеркало занадто велике, і ці рожеві покривала з блідо — рожевими фіранками, ніяк не вписувалося в моє уявлення про ідеальну кімнату. В кутку, за дверима, стояв невеликий холодильник, круглий стіл і два стільці. І, о, щастя! Тут була окрема ванна кімната. Брякнувшись на ліжко, я подумала, що тут і не так вже й погано. Хто ж, цікаво, буде моєю сусідкою? От як би там щось наплутали зі списками і до кімнати зайшов високий смугастий парубок і запросив мене на коктейль… Але замість нього в кімнату буквально увірвалася пані Шовтенко. Ні, спочатку ввалився її живіт, груди, а потім вона сама. Матір Божа, не можна ж бути настільки товстою!

— Встати! — Грім серед ясного неба. Від несподіванки я схопилася.

— Не можна лежати на ліжку одягненою. Це неподобство! Які ці багатійки… — Бурмочучи собі під носа, вона почала розправляти покривало. Я стояла не рухаючись. Оскільки я затуляла їй доступ до ліжка, вона грубо відштовхнула мене. — Геть. Роблять тут все що заманеться. Як ім’я?

— Наталя. — Прищуривши око, вона зміряла мене з ніг до голови.

— Нас вже відрекомендовували один одному, — врешті сказала я, — і чого ви взагалі на мене кричите?! Хто ви така? — Відштовхнувши її, я сіла на ліжко, щоправда, на самий край. Вихователька сторопіла від цієї витівки, вона поставила свої коротенькі пухкі руки в надуті боки й знов зіщулила очі.

— Ти…

— Наталя мене звати. Це якщо ви вже забули. — Зрозумівши, що вона нічого мені не зробить, я вільно розвалилася на ліжку, спеціально зім’явши покривало. Пані Шовтенко відкрила рота, але замість слів видався шиплячий звук, вона шипіла як змія, рот відкривався все ширше і ширше; мені стало страшно, ця жінка перетворювалась на моїх очах в якусь незрозумілу істоту; очі стали червоними та випуклими; її волосся стояло мов під напругою і цей звук… Вона наближала до мене своє лице, немов збиралася проковтнути, а я, ніби під гіпнозом, дивилася в жерло її рота.

— Що тут діється? — Пані Шовтенко відскочила від мене, немов її вдарило струмом, але я так і залишилася сидіти не рухаючись.

— Я ще раз питаю, що діється? — На порозі стояла дівчина. Одягнена не по погоді в довгий темний плащ з капюшоном. Щулившись, пані Шовтенко відвернулася від мене. Жінка вмить стала собою, без червоних очей і рота, що відвалюється. Переді мною знов стояла зла товстуха із трьома підборіддями. Вона ласкаво привіталася з гостею, вигляд мала наляканий, — я вже йду панночка… — Підлабузнюючись дівчині, вихователька ніби проповзла поряд з нею, але майже на виході кинула мені: «Я буду слідкувати за тобою і зрештою зжеру тебе».

— Ага… Я, я бачу, ви, є, з’їли вже не, не одного студента… — Тремтячим голосом сказала я вказуючи їй на живіт.

— Пані Шовтенко, йдіть, вас мати шукає. — Та повільно виплила нарешті із кімнати. Дівчина закрила за нею двері.

— Добрий день. — Такий спокійний та врівноважений голос. — Мене звати Моніка. Я твоя сусідка. — Згодом, коли я згадувала цей інцидент з Шовтенко, я гадала, що мені здалося, тоді я й гадки не мала, що її обіцянка зжерти мене зовсім не метафора.

Моніка зняла плаща, на ній була вдягнена довга тепла спідниця в біло-чорну клітинку і чорний гольф, в’язаний! На ногах чобітки, мені навіть здалось що вони зимні, дівчина сіла на стілець, роззулася і залишилась в махрових шкарпетках.

— Тобі не жарко? — Моніка з хвилину дивилася на мене, очі були якісь скляні, раптом, вираз обличчя змінився, на ньому вимальовувалось здивування. Вона глянула на свої ноги, спідницю.

— Чорт. Я зараз. — І забігла у ванну кімнату, я чула що вона ввімкнула воду. З під двері пішов пар. Так вона ще й гарячу ванну приймає! Жах. Хворі якісь тут всі. Мені стало моторошно. Я вийшла з кімнати. Раптом я подумала, а якщо мене чекає Шовтенко, або десь сидить й слідкує за мною. Я дуже пильно почала роздивлятися стелю й стіни, всюди де можуть бути розташовані камери спостерігання. Корпус мав форму вежі, тому круглі поверхи нагадали мені маяк. Не знайшовши нічого підозрілого, я заспокоїлась. Перегнувшись через поручні, я роздивлялася хол. Було тихо і безлюдно. В центрі стояв невеличкий фонтан, зараз він не працював. По периметру холу стояли колони, на яких були якісь малюнки, мене це зовсім не цікавило, а от квіти коло колон були дивовижні, не знаю їх назви, але таких я ще не бачила: велике листя були розгорнуті у різні боки, маленькі рожеві квіточки химерної форми. Почувши кроки, я заховалась за колону. Це був хлопець, дуже гарний хлопець, високий смугастий красень, він ніс сумки й вдягнений був нормально: джинси та білу боксерку.

— Привіт! — Випливши із-за колони, я помахала йому рукою, він розплився в усмішці. Яка ж чудова посмішка. — Я думала, це тільки дівчачий корпус.

1 2 3 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блукаюча у часі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Блукаюча у часі"