Читати книгу - "Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці"

Простір, виділений мені, попервах був досить незручним, однак після моїх тривалих дизайнерських експериментів із нього вийшло одне велике студіо, щоправда, химерної форми. Спальня, кухня і майстерня — все в одному приміщенні. Маленький балкончик виходить на південний схід, там я й зустрічаю свої світанки, однак на південному заході маю вікно, що виходить на дах сусіднього «сталінського» будинку, який (Боже, я досі не можу повірити своєму щастю!) є пласким. Туди можна потрапити, перелізши через південно-західне вікно. Тож я маю у своєму розпорядженні, практично — у своєму володінні, величезний майданчик, який використовую від ранньої весни до пізньої осені для релаксів у бамбуковому кріслі-гойдалці, для барбекювання-грилювання м’яса, для малювання-фотографування київських пейзажів, для біноклеспостерігання, для міського фермерування тощо. А взимку за невелику платню мешканців верхнього поверху я скидаю з нього сніг, бо коли він тане, їхні стелі відразу про це повідомляють мокрими плямами.

Моє життя протягом останніх п’яти років нарешті стало вимріяним: я нічим не переймаюся, і мені більше нічого не потрібно в житті. Я задоволений, як Карлсон.

За спеціальністю я фотограф. А підробляю тим, що мазюкаю картинки і продаю їх на Андріївському узвозі.

Ось і зараз стою на своєму карлсонівському балкончику в рожевому махровому халаті, рожевих м’яких капцях з помпончиками, п’ю гарячий зелений чай і чекаю, коли з мансардового балкончика в сусідньому будинку, розташованого на рівень нижче від мого, з’явиться ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. Взагалі, коли балконні двері цього мансардового створіння відкриті ширше (а це буває, коли ду-уже спекотно), то можна побачити шматочок її ліжка, а якщо пощастить — ще й нижню половину її тіла: рубенсівські форми в задертій на задніх округлостях нічній сорочці.

Ні, не подумайте нічого такого, це далеко не еротична і не естетична картина. Однак ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вносить маленьку інтригу в мої споглядальні сеанси.

Ще дуже рано. Ще лише сіріє. Ще сонце і не починає вилазити із землі, а до того, як воно з’явиться над будинками, ще пройде кілька годин часу. Однак це нічого не значить. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ може з’явитися на своєму балкончику будь-якої миті: зараз, через годину або, й через три. А може і взагалі не вийти на балкон. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ не має усталеного розпорядку життя. Вона живе так, як їй заманеться.

Виходити на балкон — не найулюбленіша справа ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ. Просто у неї там сікріт гарден — таємний садочок, який вона поливає. Нічого особливого.

А ось і вона. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вилізла на свій мансардовий балкончик. Судячи з усього, це була не найкраща ніч в її житі. Вона вилізла без настрою. Вона явно не виспалася. Її обличчя набрякло і спина задерев’яніла. Вона вийшла просто в х/б трусах і розтягненій х/б футболці, як завжди впевнена, що її ніхто не бачить.

Вона стоїть боса на порозі свого балкончика, боячись ступити далі, бо тоді доведеться вступити в какульки голубів і ворон, які люблять ошиватися на верхніх ярусах київських будинків. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вибирає собі найнесамовитіші кольори для педікюру. Зараз у неї темно-синій. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ із синіми нігтями, в круглих окулярах із товстими скельцями і розтягненій футболці з написом «one stand night», із набряками під очима і скляним поглядом незворушно стоїть. Здається, дослухається до звуків старого міста. Загурчав потяг і засвистів тепловоз. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ повернула голову в бік залізниці, намагаючись роздивитися крізь високі будинки поїзд. Марна справа. За будинками вона потяга не побачить.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ опустила голову і стала вдивлятися в свій сікріт гарден. Зараз повернеться в свою кімнату і вийде з бутлем води. Поливати. Вийшла. Полила.

Озирнулася навколо. Зітхнула і залізла назад у свій барліг.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. Я хотів би, щоб це була Вона. Та, з мого дитинства. Але, на жаль, це псевдо-ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. На жаль. На жаль.

Все. Сеанс зв’язку закінчено. Тепер можна повернутися до свого письмового столу і продовжити мемуари.

Я — дитя київської комуналки. А це значить, що перед моїми очима проходило життя п’яти сімей, а сімейне життя — це не лише соціологія, не лише господарство, це й фізіологія. Напевне, через те, що значну частину свого життя я поклав на завоювання жінок, мої спогади дитинства виключно фізіологічні. Саме в своїй квартирі я вперше дізнався про відмінності між котячим, подружнім і адюльтерним сексом, про пристрасть і фригідність, про любов а-ля труа. Всі позитиви і негативи жіночої білизни вітали мене на мотузці в коридорі.

Спочатку я розповім про ДЯДЬМІШ, котрий мимоволі став моделлю для мого першого інтимного досвіду. Його сексуальне життя проходило в буквальному сенсі слова в мене на очах, оскільки він жив у прохідній кімнаті, а двері між нашими кімнатами, як це водилося в старих будинках, щільно не прилягали. ДЯДЬМІШ був прапорщиком і служив у військовій частині, розташованій неподалік від нашого помешкання — біля Сінного базару. Він був прапорщиком не лише за званням, а й за покликанням. Увесь його побут і поведінка, стиль життя і мислення були прапорщицькі. У ДЯДЬМІШИНІЙ кімнаті не було зайвих предметів, нечисленні речі мали суто практичний характер і перебували в ідеальному порядку. Він абсолютно спокійно ставився до проживання в прохідному, тобто практично публічному просторі. Його не дратувало, що моя ЛЮБАМАМОЧКА могла перетинати його приватний простір у суботу або неділю по десять раз на годину. Щоправда, він не кожної суботи чи неділі бував удома, дуже часто він чергував, і в ці дні мене клали спати в його ліжко, яке пахло по-чоловічому: папіросами і шипром. Увесь наступний день мене супроводжував цей чоловічий запах і я відчував себе дорослим — таким собі радянським мачо. ДЯДЬМІШ був дуже охайним. Окрім загальних вимог до