Читати книгу - "Кривоклят"

людина, і я знаю це занадто добре, точно вважала б цю оборудку невигідною, оскільки і справді не погидує простацьким вандалізмом, охоче подряпає комусь кузов ключем від поштової скриньки, напацькає спреєм на стіні, навіть історичній, — ось, будь ласка, задоволення отримане, а ризик не забиває подих у грудях, але вже знищення майна значної фінансової та культурної вартості її цілковито паралізує. Натомість у людини мого штибу, що трактує справу серйозно і, скажу без удаваної скромності, професійно, є на це питання однозначна, та ще й однозначно негативна відповідь, оскільки я усвідомлюю, що музейники мають тенденцію розвішувати шедеври на певній відстані від інших шедеврів, щоб око глядача відпочило між одним водоспадом геніальності й іншим, хіба що ми маємо справу із циклом картин, тоді музейники повісять їх одна коло одної, бо всупереч загальній думці вони мають фатальний смак, так зване спілкування з творами мистецтва взагалі не виробляє, не загострює в них смаку: навпаки, воно притуплює смак, тож коли вони бачать цикл, то діють, як перша-ліпша декораторка інтер’єрів, ба навіть гірше — як поштова службовка, яка вішає чотири тарілки з котиками в один ряд, ідеально рівно, оскільки вони в наборі, і набір — це нероздільна святість, а розбиття однієї з чотирьох тарілок із котиками є непоправною втратою, і не одна поштова службовка, а також не один музейник у глибині душі бажали б навіки втратити цілий цикл, ніж одну з картин або ж тарілок, оскільки розрізнений набір вражає найглибші підмурки його чи її впорядкованого ставлення до світу. Позаяк я хочу нищити конче шедевр чи шедеври, а не один шедевр і кілька посередніх полотен якоїсь школи чи майстерні, то маю два способи: або мушу атакувати цикл — хоча насправді видатних циклів у живописі не так уже й багато, не ошукуймо себе, часто-густо в циклі шедевром є лишень одна з трьох, чотирьох чи навіть шести картин, навіть десяти картин, а, крім того, буває, що кожна з них висить на стіні геть іншого континенту, але якби бодай фатальний смак музейників спричинився до того, що всі вони висять разом, то з «Чотирьох образів потойбіччя» Босха я й так не обілляв би нічого, крім «Вознесіння спасенних», із «Житія Святої Урсули» Карпаччо[3] лише «Сон Святої Урсули», з «Тріумфів Цезаря» Мантеньї[4] я міг би знищити, зрештою, «Носіїв вази», але всі вони вже так понищені, що мені забракло б сумління докластися до цього, а вже з таких собі чотирьох «Алегорій любові» Веронезе[5], репродукованих, утім, на окремих аркушах у теці «Шедеври італійського живопису», до обливання не надається жодне-жоднісіньке полотно, — або ж мені залишається інший спосіб, тобто я мушу знайти залу, де між одним шедевром та іншим якраз така відстань, яку я зможу подолати між першою атакою й моментом, коли мене скрутить охоронець або хтось із відвідувачів, що перебуватимуть поруч, хоча радше охоронець, оскільки відвідувачі нечасто відкривають у собі геройську жилку; між однією атакою та іншою спливає занадто мало часу, щоби вони встигли уявити себе самих на фотографіях у газетах і теленовинах, натомість це досить довгий час, щоб вони визнали нападника божевільним, бо визнавати когось божевільним більшості людей вдається за мить, по суті, мало що більшості людей вдається так швидко, як визнавати когось божевільним, а тому вони прибирають позу й міну зайця на прицілі рушниці, прибирають позу й міну людини, яка насправді прагне врятувати безцінний шедевр мистецтва, кидатися, бігти, скручувати, рятувати загальну спадщину, але неспроможні, оскільки якраз у цей момент із невідомих причин перетворюються на зайців. Маючи такий звужений вибір, я завжди остерігався, аби не знизити своїх критеріїв і, наприклад, не наважитися на два чи три відомих полотна, але не шедевральних, тільки тому, що вони висять на зручній відстані одне від одного, або ж на знаменитий цикл, повішаний відповідно до фатального смаку музейників на одну стіну, але цикл недосконалий, із якого тільки одне полотно я міг би з чистим сумлінням назвати шедевром і з чистим сумлінням обілляти сірчаною кислотою, оскільки чудово усвідомлюю, що ціною за мою атаку буде те, що й завжди, тобто повернення, та ще й на довгі роки, до якоїсь лікарні, закладу чи медичного центру з його нестерпними пацієнтами, обідами, курсами арт-терапії, де дурнуваті чиновники нижчого щабля, що страждають на якісь малосуттєві психічні розлади, ліплять котів із пап’є-маше, а причинні старі діви — ангеликів із глини й де передусім влада належить людям, геть чисто позбавленим смаку, тобто фахівцям із мистецької терапії, а отже, це буде висока ціна, я ж готовий заплатити таку високу ціну лише за знищення шедевра або шедеврів. Я лещу собі, що ніколи не знищив звичайного твору, до того ж мені жодного разу не йшлося про так зване завдання матеріальних збитків значної вартості, весь цей медійний психоз навколо втрат, підрахунки в шилінгах, у марках, а потім у євро, друкування сум великими цифрами, обов’язково чорно-жовтими або чорно-червоними, у великій рамці, з чорно-жовтими або чорно-червоними знаками оклику, все це завжди мене розчаровувало, оскільки я маю сформовану думку на тему визначення вартості Дюрера чи Тиціана, а особливо Вермера, який роками не з’являвся на ринку, тож кожна спекуляція на тему його вартості — це чиста вигадка, а крім усього цього: те, що «Портрет потворної міщанки в жабо» Рембрандта продано за стільки-то тисяч або мільйонів, не означає, що його «Автопортрет» коштував би так само, бо має більш-менш таку саму поверхню і походить із більш-менш того самого періоду, таке може спасти на думку лише цілковитому ідіотові. Однак щоразу, коли я нищив якусь картину, до того ж дієслово «нищив», на жаль, завжди вживається на виріст, оскільки, попри численні спроби, кожна з облитих картин була, зрештою, як це називається на жаргоні реставраторів і журналістів, урятована, а також вибавлена, а також убезпечена від знищення, то я, на жаль, не призвів до жодної так званої непоправної втрати, так чи інак, щоразу австрійська преса, а особливо певні її органи, вперто друкувала нісенітниці про так звану непоправну втрату, підтверджені великою кількістю нулів — обов’язково чорно-червоних або чорно-жовтих, або якийсь позбавлений смаку й уяви редактор телефонував до якогось позбавленого смаку й уяви маршана[6] чи історика мистецтва, який казав йому: П’ять мільйонів, десять мільйонів, п’ятнадцять мільйонів, бо на тому чи тому аукціоні за стільки-то був проданий «Портрет потворної міщанки в жабо», а це той самий автор і той самий період.