Читати книгу - "Тюті"

Тетяна, почувши це, прокидалася, цвяхом накручувала гривку і їхала на факультет. Демонстративно зривала стіннівку, тицяла дулі комсоргові, цитувала однокурсника поета Федю, який у передмові до власної книжки писав: "Як порядний письменник, встаю пізно. Причина одна: вчимося у другу зміну".

А от Зоя Михайленко, на відміну від Тані, жила за принципом: "Немає науки без муки". На лекціях усе сумлінно конспектувала, у читальні й у гуртожитку вдень і вночі читала, читала і прочитане конспектувала...

Третя, Клава Доцик, бігала то на хор, то на "Веснянку", перебігала з секції на секцію: з греблі на художню гімнастику. Та найбільше часу марнувала на різного роду зборах, суботниках... Усе це давно минуло, але як добре, що воно було.

У порівнянні з Колосовською ми були тютями ще й тому, що у нас не було Василя Садикова. Він, як той птах, ширяв у небесах і кликав за собою не тільки Алю, а й своїх однокурсників-геологів. Садиков був старший за нашу подругу. Після закінчення середньої школи кілька років працював у Житомирській геологічній експедиції тресту "Київгеологія". Його прізвищу відповідали риси обличчя, в яких було щось східне. Колосовська жартувала: "Вася — азіят і тиран, але я його кохаю".

Авжеж, відмінник, спортсмен, киянин. У наш час ці деталі, надто остання, мали магічне значення для дівчат. Аля, здається, не надавала цьому особливого значення, хоча всі казали: "Що ви хочете, Колосов-ська — дитя міста, і не просто міста, а столиці".

Вася-азіят жив з батьками у Дарниці. Жили скромно. Але в кімнату до нас, власне, до Аліни, він ніколи не приходив з порожніми руками. Алі — квіти, нам — цукерки, або печиво, або зелений чай. З виробничої практики Садиков щоразу привозив купу рідкісних камінців. Колосов-ська складала їх у торбу і ховала під ліжко. Тетяна Віяр іронізувала:

— Аля зі своїм романо-германським дипломом незабаром відкриє у Києві власний ювелірний магазин.

— Та спи вже ти, тютя, — гримала сердито Аліна.

Окрім камінців, у кімнаті раз у раз з'являлися книжки з власної бібліотеки Сади-кова, до яких у бібліотеці в нас не доходили руки: Олександр Олесь, Зеров, Булгаков, Скиталець...

— Читайте, тюті, Не мордуйте себе конспектуванням, бо заміж не вискочите, — радив наречений Колосовської.

Студент Садиков і його друзі, геологи та фізики правили нам за зразок мужності, ґрунтовності. А ще — радикальності в розумінні тих подій, що припали на початок шістдесятих років. Одного разу, коли ми студентською отарою поверталися з мітингу, присвяченого ХХ з'їздові КПРС, Садиков приголомшив нас новиною:

— Яке там у біса потепління. Ви хоч знаєте, тюті, що ніколи вже не почуєте від професора Минка отого звертання, що його ви так полюбляли: "розумниці"?

— Як це?

— А так. Професора Минка звільнено за звинуваченням у помилках, не сумісних зі статусом університетського викладача. Без будь-яких зборів, обговорень тощо.

Ми були шоковані, як сміливістю Сади-кова, так і самою новиною. Адже це був класичний університетський професор з властивим йому діапазоном знань, ерудицією, інтелігентністю, дисциплінованістю, часом до педантичності. Не метушливий, завжди урівноважений, з розвиненим почуттям власної гідності. Його зовнішність, увінчана сивою шевелюрою, довершувала образ, викликаючи в уяві портрети його славетних попередників, яким завдячує своєю славою столичний університет. Щойно закінчивши філологічний факультет у 1941 р., він опинився у вирі війни. Пишався тим, що на її останньому етапі брав участь у боях за визволення України. А ще довелося йому з боями пройти й шляхами Румунії, Болгарії та Югославії. Бог уберіг цю людину, і вона повернулася туди, звідки пішла на фронт, до рідного університету. Його наукові інтереси від самого початку були зосереджені на ґрунтовному дослідженні української літератури, а його свідомою метою було докласти свого таланту для створення істинної, непідробної, не кон'юнктурної картини "красного письменства" (як полюбляв він висловлюватися) нашого народу у ХХ сторіччі.

Що не кажіть, а справедливий, вимогливий викладач не кожному студентові до вподоби. А він наче наскрізь бачив кожного з тих, хто домагався стипендії не сумлінним навчанням, а спробами розжалобити викладача своїми, часом вигаданими негараздами. "Трійок" і "незадовільних" оцінок не шкодував, не боявся, що саме за це про нього думатимуть погано. "Знаю, не всі люблять. Пережили блокаду, переживемо й це". Його лекції стимулювали бажання самому розібратися у тому чи іншому літературному явищі. "Для історії літератури, — полюбляв він казати, — не існує особистостей, подій і творів, не вартих уваги, Для неї все має значення: і талановите, і посереднє, і сміливе, прогресивне, і конформістське, консервативне. Важливо правильно розставити акценти". Він вкраплював у свої лекції цитати чи згадки про заборонених тоді авторів, про літературну молодь, явище, що згодом дістане назву "шістдесятництва".

"Як же тепер без нього? Що ж тепер буде?"

А нічого. Літаки літатимуть. птахи співатимуть, буряки сапатимуть, заліки студенти складатимуть. З приводу звільнення професора Минка, як не дивно, особливих жалів не виникло. Дехто навіть запевняв: "Нарешті, на факультеті зросте успішність, побільшає студентів, що одержуватимуть стипендію". І та "більшість" була задоволена. Тільки не наша кімната. Ми сприйняли те звільнення, наче втрату своєї частки на спадщину. Особливо гострою була реакція байдужої до всього Тетяни Віяр: