Читати книгу - "Муссоліні"

Примітки

1 Див. S. Luzzato, Il corpo del duce. Un cadavere tra immaginazione, storia e memoria, Torino, 1998, pp. 225-235.

2 До переліку, запропонованому С. Луццато, можна додати торгівлю молодим червоним вином у пляшках з етикетками, на яких з’являється Муссоліні в певних найвідоміших позах. В Італії їх можна знайти скрізь, як і пляшки із зображенням Сталіна, Гітлера та Че: прояви par condicio[3] занадто вульгарної історичної пам’яті.

3 Каталог виставки, організованої комуною Серавецца в липні–жовтні 1997 року, було опубліковано за редакцією G. Di Genova: «L’Uomo della Provvidenza». Iconografia del Duce 1923-1945, Bologna, 1997.

4 I. Montanelli, Se gli Alleati avessero catturato Mussolini..., у газеті «Corriere della Sera» від 8 вересня 1999 року.

5 G. Ceronetti, Lo scrittore inesistente, Torino, 1999, p. 93.

Тлумачення постаті Муссоліні й розуміння його ролі в італійській історії та колективній пам’яті італійців досі ускладнюється через так званий міф про Муссоліні, а конкретніше через те, як неохоче і повільно досліджувався цей міф, зважаючи на численність форм і проявів, на усе розмаїття його політико-культурних та соціально-антропологічних витоків.

Тема дійсно дуже делікатна: вона примушує замислитися над відповідальністю інтелектуальної верстви італійців початку століття за створення та поширення цього міфу, адже в одній з дискусій Аугусто Дель Ноче стверджував, що «міф про Муссоліні як космополітичну історичну постать було збудовано камінець за камінцем інтелектуалами нової італійської культури. [...] Не сам він створив міф про себе: він повірив нам»1.

Майже двадцять років поспіль дуче в Італії був об’єктом справжнього колективного культу, не позбавленого в певних своїх проявах містичних і релігійних рис. За роки його режиму тисячі італійці уособлювали в ньому образ рятівної влади: фашистські активісти нижчого рангу та «ієрархи», інтелектуали та державні службовці будь-якого рівня, пересічні громадяни та студенти довгий час відчували майже фідеїстичний[4] зв’язок із ним десь на межі між найщирішою відданістю та справжнім поклонінням. Багато хто вважав його живим символом національного визволення, найвищим утіленням держави та батьківщини, політичним і духовним провідником. Були й такі, що, навіть не відчуваючи особливої симпатії ані до фашизму, ані до його засновника, за роки перебування Муссоліні при владі однаково визнавали неординарні, властиві лише йому політичні якості та заслуги.

Можна навести безліч прикладів харизматичної привабливості Муссоліні для більшості італійців як за його життя, так і після смерті, прикладів пристрасного, ледь не фізичного зв’язку, що об’єднував лідера і народ, – прикладів, що залишилися в мемуарах, журналістських матеріалах, усних і літературних свідченнях, архівних дослідах і поліцейських рапортах. Для нашого дослідження вистачить декількох влучних цитат, починаючи з дуже символічного вислову Джузеппе Боттаі – ієрарха із видатними політичними та інтелектуальними якостями, який резюмував свої довгі відносини з Муссоліні так: «Любов, вір­ність, відданість» – три почуття, народжені в переконаності, що «Вождь – це все в житті людини: початок і кінець, причина і ціль, пункт відправлення і пункт призначення», і в гіркій констатації факту: «якщо він впаде, всередині утвориться гнітюча самотність»2. Екзальтоване поклоніння вбачається також у мемуарах Джованні Джуріаті, секретаря НФП (Національна фашистська партія) у 1930–1931 роках:

Я служив Муссоліні [...], тому що був упевнений: він – людина видатних, навіть безпрецедентних із певного погляду якостей. За перших років його правління я навіть вважав, що сам Господь покликав його відновити мою батьківщину та забезпечити їй гідну долю3. 

Не менш показовим є свідчення Віталіано Бранкаті про інтерв’ю-бесіду з диктатором у червні 1931 року. Тут відчувається вплив, який Муссоліні був здатен справляти на більшість своїх співрозмовників, це підтверджують і численні свідчення, аналогічні вислову сицилійського письменника.

Двері [...] відчиняються, і я бачу Муссоліні.

Весь зал навколо нього блищить – підлога, темні меблі, стіни, і на мить складається враження, що цей зал прагне його віддзеркалити. Але його фігура виглядає занадто великою, самотньою, єдиною в залі посеред марних відблисків, посеред даремного прагнення навколишніх речей відобразити його.

[...]

А ось і він, з’явився Муссоліні – в своєму легкому жакеті, лунає його щирий спокійний голос. У цей момент він відпочиває від справ, які планує зробити в цьому світі. Сьогодні вночі він спатиме міцним юнацьким сном; але його завтрашні дії в руках Провидіння. І оскільки як італієць і письменник я також візьму участь у вихорі та величі завтрашнього дня, я дивлюся на його лице і, незважаючи на спокій і простоту, на якусь мить вбачаю в ньому неоголошену бурю, суворість прийдешнього4.

За роки режиму масовим явищем стала практика листування з Муссоліні, люди надсилали йому листи, клопотання та скарги, довірчі папери, старанні звіти, анонімні доноси та приватні звернення. Таке листування було частиною шкільної освіти[5], але, крім цього, воно стало чи не найщирішим історично значущим свідченням майже конфіденційних, спільницьких, довірчих стосунків між дуче та більшістю італійців (ідеться не тільки про жінок і дітей або представників нижчих і відсталих верств, як довго вважалося, а й про італійців усіх соціальних рівнів). Варто згадати відому статтю Оріо Вергані, написану в 1936 році. Аналізуючи зміст майже п’ятисот послань, які щодня надходили дуче і ретельно сортувалися робітниками його приватного секретаріату, автор пояснює, хто та з яких причин зазвичай звертався до нього. 

Коли ми пишемо до Муссоліні?

Не всі, але майже всі такі листи пишуться в сумний час життя. Ви шукали допомоги серед родичів, друзів, знайомих, навіть серед незнайомих. У вас нестерпний біль, треба пережити важкі часи злиднів, пустий обідній стіл, як сказав одного разу Дуче. Коли дивишся навкруги й немає, до кого звернутися, згадуєш про Нього. Хто піклуватиметься, як не Він?

Ви написали Дуче. Чи відповість Він? [...] Він не зможе прочитати всі листи. Але Він