Читати книгу - "Зоряні кораблі"

Далі, на невеликому пагорбі, якийсь танк наповз на перекинуту на бік машину і здибився. За знітовими заростями було видно лише частину башти з брудно-білим хрестом. Ліворуч широка плямиста сіро-руда маса «фердінанда» схиляла долу довге жерло гармати, кінець якого втопав у густій траві.

Квітучого поля не перетинала жодна стежка; жодного сліду людини чи тварини не виднілося в буйних заростях бур’яну, жодного звуку не долинало звідти. Тільки сполохана сойка пронизливо тріскотіла десь угорі та здаля чувся гуркіт трактора.

Майор вибрався на повалений стовбур дерева й довго стояв нерухомо. Мовчав і майорів шофер.

Шатрову мимохіть пригадався сповнений урочистого суму латинський вислів, що його в давнину звичайно писали над входом до анатомічного театру: «Hic locus est, ubi mors gaudet securrere vitam», що в перекладі означало: «Це місце, де тріумфує смерть, допомагаючи життю».

До майора підійшов невисокий на зріст сержант, начальник саперної групи. Його веселий настрій здався Шатрову недоречним.

— Можна починати, товаришу гвардії майор? — дзвінко спитав сержант. — Звідки поведемо?

— Звідси. — Майор тицьнув кийком у куш глоду. — Напрямок — на оту берізку…

Сержант і четверо бійців, що прибули з ним, почали шукати міни.

— Де ж той танк… Вікторів? — тихо спитав Шатров. — Я бачу тільки німецькі.

— Гляньте сюди, — майор показав ліворуч, — уздовж отієї групи осик. Бачите — он маленька берізка на пагорбі? А праворуч од неї — танк.

Шатров пильно придивився. Берізка, що чудом уціліла на полі бою, ледь тріпотіла своїм свіжим ніжним листям. А в бур’яні, за два метри від неї, звелася купа покрученого металу, яка здалеку видавалась червоною плямою з чорними провалинами.

— Бачите? — спитав майор і на ствердний професорів рух додав: — А ще лівіше, туди, вперед, — там мій танк. Он той, обгорілий. Того дня я…

До них підійшов сержант, що вже кінчив роботу: ‘

— Готово! Стежку проклали. Професор і майор попрямували до танка.

Той видався Шатрову схожим на велетенський скалічений череп, у якому зяяли чорні дірки чималих проломів. Броня, погнута, покручена й пообтоплювана, багряніла кривавими плямами іржі.

З допомогою свого шофера майор вибрався на розбиту машину, засунув голову у відчинений люк і довго розглядав щось усередині. Шатров видряпався слідом за ним і став на розколотій лобовій броні навпроти майора.

Той підвів голову, примружився від світла і похмуро сказав:

— Вам я б не радив туди лізти. Зачекайте, ми із сержантом усе оглянемо. Якщо ж не знайдемо, тоді, щоб переконатися, будь ласка.

Спритний сержант швиденько гулькнув у машину і допоміг улізти майорові. Шатров заклопотано схилився над люком. Всередині танка повітря було задушливе, тхнуло прілим і ледь вчувався запах мастила. Для певності майор засвітив ліхтарика, хоча крізь пробоїни в машину проходило світло.

Він стояв зігнувшись і намагався в хаосі покрученого металу визначити, що було знищене вщент. Майор спробував поставити себе на місце командира танка, змушеного сховати в ньому цінну річ, і заходився послідовно оглядати всі кишені, гнізда й закутки. Сержант пробрався в моторне відділення, довго вовтузився і кректав там.

Раптом майор помітив на уцілілому сидінні планшетку, встромлену за подушку, біля перекладини спинки. Він хутко витяг її. Шкіра побіліла й здулася, але була непошкоджена; крізь каламутну целулоїдну сітку видно було карту, зіпсовану цвіллю. Майор насупився, передчуваючи розчарування, насилу відстебнув поржавілі кнопки. Шатров нетерпляче тупцювався нагорі. Під картою, згорненою кілька разів, був сірий зошит у твердій гранітолевій палітурці.

— Знайшов! — І майор подав у люк планшетку.

Шатров похапцем витягнув зошита, обе режно розгорнув злиплі аркуші, побачив ряди цифр, написані Вікторовою рукою, і радісно скрикнув.

Майор виліз із машини.

Легкий вітерець приніс медові пахощі квітів. Тонка береза шелестіла й схилялася над танком, наче невтішно сумувала. Вгорі повільно плинули густі білі хмари, і здаля раз у раз лунав сонний зойк зозулі…

…Шатров не помітив, як тихо прочинилися двері й увійшла дружина. Вона стурбовано глянула добрими голубими очима на чоловіка, що в задумі застиг над клавішами.

— Будемо обідати, Альошо? Шатров закрив фісгармонію.

— Ти знову щось надумав, правда ж? — тихо спитала жінка, виймаючи тарілки з буфета.

— Я їду післязавтра в обсерваторію, до Бєльського, на два-три дні.

— Не впізнаю тебе, Альошо. Ти такий домосід, день при дні я бачу тільки твою спину, схилену над столом, і раптом… Що з тобою сталося? Я в цьому бачу вплив…

— Звісно, Давидова? — засміявся Шатров. — Та ні ж бо, Оленько, він нічого не знає. Адже ми з ним не бачилися з сорок першого року.

— Але ж листувалися щотижня!

— Перебільшуєш, Оленько. Давидов тепер в Америці, на конгресі геологів… О, до речі нагадала — він цими днями повертається. Сьогодні ж напишу йому.

Обсерваторію, куди приїхав Шатров, варварськи зруйновану німцями, було тільки-но відбудовано.

Шатрова прийняли щиро й люб’язно. Притулок професорові дав сам директор, академік Бєльський, в одній кімнаті свого невеличкого будинку. Два дні Шатров придивлявся до обсерваторії, знайомився з приладами, зоряними каталогами й картами. На третю добу один з найпотужніших телескопів звільнився, до того ж і ніч видалася погожою для спостереження.

Бєльський взявся бути провідником Шатрова по тих частинах неба, про які згадувалось у Вік-торовому рукописі.

Приміщення великого телескопа швидше нагадувало цех чималого заводу, ніж наукову лабораторію. Байдужий до техніки Шатров не розумівся на складних металевих конструкціях, і йому спало на думку, що його друг, професор Давидов, який кохався в машинах, куди краще оцінив би все бачене.

У цій круглій башті було кілька пультів з електричними приладами. Помічник Бєльського впевнено і спритно орудував різними рубильниками та кнопками. Глухо заревли великі електродвигуни, башта повернулася, масивний телескоп, схожий на гармату з ажурними стінками, нахилився нижче до обрію. Далі двигуни вже не ревли, а тоненько вили. Рух телескопа став майже непомітний. Бєльський запросив Шатрова піднятися легенькою дюралевою драбиною нагору. На площадці стояло зручне крісло, пригвинчене до помосту і таке широке, що в ньому могли вміститися обоє вчених. Поруч — столик з якимись приладами. Бєльський висунув назад, до себе, металеву штангу з двома бінокулярами на кінцях, схожими на ті, що ними завжди користувався у 1 своїй лабораторії Шатров.

— Прилад для одночасного подвійного спостереження, — пояснив Бєльський. — Ми обидва дивитимемось