Читати книгу - "Відродження Нації"

А в тилу очманіла руська інтеліґенція з кріваво-налитими очима, обнявшись з жандармами, уквітчавшись шворками, на яких її ще так недавно вішано цими самими жандармами, танцювала дикий, безглуздий, п'яний танок російського патріотизму. Розхрістана, заляпана кров'ю з фронту, вона в екстазі хапала нагаї з рук жандармів і хльоскала ними бідні маси, роз'ятрювала їх, кидала в лють і гнала туди, на всесвітнє побоїще. Одкинувши всякий сором і честь, оголившись, стоячи на перехрестях, вона, ця несподівана помішниця старого роспутника, кричала, вимахувала національним прапором, пінилась, лаялась, брехала, падала на коліна перед портретами царя, цілувала руки деспота й все прощала, все не пам'ятала.

Це був момент „срібного весілля” старого деспотизму.

Але без жалю, без ощадности, без ладу викачувані, трощені й нищені сили почали слабнути. „Неґритянські хвартушки” товарних джентельменів, це таємне, страшне божество, яке жерло стільки жертв, вимагали все більш та більш напруження. В масах давно погас надмуханий попами та інтеліґентами вогонь убийства. Сама інтеліґенція почала стигнути, соромливо озиратись і потихеньку приводити себе до пристойности. Втома й знесилля, як на похмілля, впали на винищений орґанізм селянської, мирної країни.

Але европейські джентельмени не могли стомлюватись. Хтось когось мусів задушити, наступити на шию й твердо, неподільно взяти в руку прапор „неґритянського хвартушка”. Тоді тільки вони могли припинити побоїще. І вони, заціпивши зуби, в корчах ненависти топили одні одних, виморювали голодом, удушували отруйними ґазами, сліпили ультра фіолетовими проміннями, били й нищили в воді, в повітрі, на землі, в мирних кімнатах, у траншеях. Учені, напруживши всі сили людського духу, розуму, досвіду, науки, вигадували найлютіші, найстрашніші засоби вбивання людей. Цілий світ, уся земна куля була пересичена ненавистю, брехнями, стражданнями, одчаєм, обкурена димом гармат, крови, проклять і божевільного вогню братоубийства.

І певна річ, що европейські оскаженілі товарні джентельмени, убийці мілліонів своїх одноплеменників, не могли мати жалю на якихсь там російських азіатів. „Ми будемо битись до останнього руського салдата”. І шарпали, хапали за горло старого, дурного деспота й вимагали того „останнього салдата”. Старий хльоскав нагайом, грізно морщив брови, бив по мордах слуг, але російський „останній салдат” не слухався, падав од утоми, від нерозуміння, від жаху, від туги за чистим, людським, за своїм мирним, селянським життям.

Старий почував, що сили падають і ніякий нагай їх не може вже утворити.

Більше того: він почував, що бочку розхряпано ненажерним побоїщем, що апарати здушування зробились непевними.

Але не знаючи инчого способу реаґування на небажані явища, як насильство, як кулак, старий почав немилосерно, безпардонно в сліпій люті й одчаю стьобати всіх, кого попало, навіть тих, які ряденцем стелились йому під ноги. Худосочну, заморену, лизоблюдну Думу було загнано в самий темний, брудний куток. Пресу взяли на шворку й за один кивок бровима здушували так, що вона синіла й висолоплювала язика. Ліберальну буржуазію без церемонії штурхали чобітьми в товстеньке черевце, брутально брали за комір, одпихали від смашних пирогів. Навіть дворянство, цей мазунчик деспотизму, це улюблене, деґенеративне дитя царизму, навіть воно було ображене, — навіть йому більше не вірили.

2. Останній Всеросійський Самодержець — Гришка Распутін.

Шукаючи всяких рятунків, старий деспот, кинувся в містіцизм. Представником вищих сил, які мали врятувати струхнявіле панування, вибрано самородка-пророка, Гришку Распутіна. Це був достойний сімвол російського самодержавія, його природне завершення, закінчення, його натуральна, неминуча необхідність. Російський романовський монархізм почався Гришкою й мусів Гришкою скінчитися.

Гришка дав останній штрих, coup de maitre всій сістемі самовлади, насильства, глуму, експлуатації, безправвя, крадіжу, підкупу. Гришка взяв у руку царський нагай, скипетр, одяг на себе мантію і п'яний, голий став витанцьовувати по шинках, по притонах, у публічних домах отвертий, непристойний танок живота. Круг його товпились і скаженіли юрби істеричних графинь, княгинь, переляканих, змучених одчаєм цариць, царівен; він бурмотів над ними саморобні, безглузді молитви, виробляв містерії, гіпнотизував, п'янив їх козлячим еротизмом, володів ними, топтав їхню стару, випещену пристойність. Круг його мантії в захваті літали зграї спекулянтів, шахраїв, дрібних і великів хижаків. Гришка кидав їм шматками кріваве м'ясо пошматованого народу, роздавав жменями мілліони, брав за чуба міністрів і скидав їх з фотелів, а на їхнє місце садив тих, хто з ним танцював танок живота. Князів, графів, дворянчиків Гришка або хляскав лапою по черевах, або стьобав нагайом і пхав ногами.

Але й Гришка не поміг. Фронт гнувся, тріщав, рвався. Через це гнулась, тріщала, рвалась дісціпліна та вся та складна машина, за допомогою якої маленька купка людей може гнати на смерть і каліцтво сотні тисяч других людей. Відгомін Гришкиної вакханалії доходив і до траншей і там також викликав невдоволення й обурення.

І раптом одного тижня, немов цілком несподівано, стара, столітня бочка затрусилась, захиталась і впала.

3. Царський трон під штиком запасного салдата.

Але ця несподіванка була давно сподівана.

Самодержавіє мусіло одмерти з такою ж неминучостю, як одмірає все, що оджило свою необхідність. Розвиток внутрішніх економичних і соціальних відносин давно вже вимагав зміни політично-державної форми. Коріння нового ладу прагнули ширших, вільніших, відповідніших до їх фактичної, реальної суті правових норм.

Війна прискорила процес одмірання. Вона з нечуваною силою струсхнула трухлявий орґанізм монархічної влади й він розпався усіма своїми клепками й обручами.

А здійснив цей момент отой самий „останній салдат”. Останній, запасний, вишкрябаний салдат, виведений з своєї многовікової, фаталістичної апатії, обурився, приняв у себе гнів і прагнення всіх молодих сил громадянства й перший з штиком кинувся на царський трон.

За якийсь тиждень було до щенту розкидано й знищено всі апарати царизму. І з якою сласностю, з якою побожностю й ентузіазмом палили архіви та канцелярії охранок, жандармських установ, участки поліції!

І з яким ентузіазмом, з якою зворушенностю, побожностю вимахував обиватель шапкою, руками, всею оновленою душою своєю тому салдатові, який скинув, нарешті, всеросійський кошмар!

Настало свято революції. На руїнах царизму, на спалених охранках, участках, хапливо, на швидку, на перший час збивали нові рямці утворених відносин. Трудно було всій тій масі вибухлих сил, течій, прагнень дати якусь одну, всеобхоплюючу, всезатишаючу, всезадовольняючу форму. Але захват, але чуття волі, легкости, визволення перших ментів було тою формою всезадоволення. Владу