read-books.club » Сучасна проза » Голодна весна 📚 - Українською

Читати книгу - "Голодна весна"

110
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Голодна весна" автора Іван Іванович Кірій. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 63
Перейти на сторінку:
хліб пекла мати на капустяному листі, які смачні борщі варила з м'ясом і квасолею.

Ковтаю слину й дивлюсь у вікно. Щойно хтось пройшов мимо, але я не впізнав, відволікся, поринувши у спогади.

А за вікном сірий, похмурий день. Небо затягнуте волохатою ковдрою хмар, які і вдень і вночі пливуть собі й пливуть із заходу на схід, часто сіючи дощем. І що воно за весна така дощова! Хай би хоч сонце світило, земля швидше просихала, щоб не сидіти мені в хаті, а вештатись надворі, може, про голод не так би думалось.

Поглядаю на солянку: лизнути ще солі чи не треба. Ех, коли б це замість солі та цукор був! І тут же задумуюсь: чому воно так, сіль і цукор майже схожі між собою, але одне солоне, а друге солодке. Від солі аж гірко в роті і ніякої користі, а від цукру одразу б їсти перехотілося.

А колись же був у нас і цукор, повнісінька полотняна торба стояла на печі, щоб не одсирів, і я міг будь-коли розв'язати ту торбу й нализатися його досхочу. Тільки тоді чомусь у мене рідко з'являлося таке бажання.

Нарешті мені набридає сидіти на лаві, та й босі ноги померзли, і я по тій же лаві переходжу на піл, а з полу на піч. Застелена товстими ряднами, вона ще ледь-ледь зберігає тепло, й на ній можна погрітися. Вирішую трохи полежати, щоб ноги відійшли, і потім піти в гамазей до матері, може, якось пощастить вхопити жменьку пшениці чи гороху та зжувати. Якщо гамазейщик дядько Степан десь на хвилину одвернеться, бо ганяє він нас, дітлахів, мов горобців, кричить і лається: «Холери на вас немає! Через вас у тюрму сяду!» Я був уже там не раз, прямо зі школи заходив, так він мене й на поріг гамазею не пустив, мітлою нахвалявся почастувати. І звідки воно у нього, таке зло? Наш же чоловік, сільський, у самого аж троє дітей. Мені це незрозуміло.

Вмощуюсь під комином, на своє улюблене місце, прикутую ноги рядном і лежу на животі, підперши голову обома руками. Це моя звична поза. Лежачи так, можна й з печі дивитись, як мимо застільного вікна проходять попід стіною люди, як хтось проїде грязькою вулицею верхи на конячині, а то й возом.

Я так і роблю. Втуплюю очі у вікно, біля якого щойно сидів, але тут же відчуваю, що на мене теж дивляться чиїсь очі. Пильні, добрі, ніби хочуть заглянути в душу. Переводжу погляд трохи вище вікна, ліворуч і… «Здрастуйте, дядьку Тарасе!» Адже це дивиться на мене з портрета Тарас Григорович Шевченко, старенький, зачитаний «Кобзар» якого лежить у нас на комині. Я часто читаю його, знаю напам'ять багато віршів.

Портрет Шевченка подарував нам материн родич із сусіднього села Стара Оржиця, дядько Степан, коли ми якось їздили до нього в гості. Цей дядько був дивною людиною, умів малювати фарбами тільки Шевченка. Малював і роздаровував портрети своїм односельцям, родичам, добрим знайомим. Мати вишила на нашого Тараса гарний квітчастий рушник, і відтоді портрет прикрашає нашу хату, висить під цим рушником на стіні від вулиці, між вікном і жердкою для ряден. Хто б не заходив у нашу хату, Кобзар зустрічав його поглядом добрих очей, які немов світилися під густими бровами. Був поет на портреті в кожусі й смушевій шапці.

Я завжди з великою любов'ю дивився на Тараса Григоровича, часто розмовляв з ним подумки, вважаючи його нашим родичем. А він співчутливо дивився на мене, чи то погоджуючись, чи не погоджуючись зі мною.

Отож, привітавшись з Шевченком, я й цього разу звернувся до нього в думці: «Аби ви тільки знали, дядечку Тарасе, як мені хочеться їсти! Немов аж у животі від цього болить! Але нічого і ніде взяти! Порадьте, що маю робити?»

Але поет мовчав, не зводячи з мене – худющого, аж синього, – добрих очей. Мовчав, бо портрети не вміють говорити.

І тоді я, щоб забутися про їжу, відволіктися від неприємного почуття голоду, став пригадувати й голосно, на всю хату, читати Шевченкові вірші. Прочитав «Мені тринадцятий минало», «На панщині пшеницю жала», «Заповіт». А потім… Потім пригадалися рядки:

…А онде під тином

Опухла дитина, голоднее мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Я не знав, з якого вірша були ці рядки, але чомусь вони глибоко врізались у пам'ять. Прочитав їх, і ста то мені сумно-сумно, бо подумалось: може, і я отак, як ота дитина, умру з голоду десь під тином чи ось тут, на печі, під комином.

«А мати пшеницю на панщині жне…» Це ніби про нас із матір'ю написано: я ось лежу в хаті голодний, а мати віє пшеницю на посів у колгоспному гамазеї.

– Невже я умру, дядьку Тарасе? – зводжу очі на Шевченка.

Мовчить, співчутливо дивлячись на мене з-під насуплених брів. Бідний, мовляв, ти хлопче.

І мені стає жаль себе. Цей жаль одразу ж стискує горло, на очі навертаються сльози. Але я стримую їх. Ні, не треба плакати. Краще заснути, щоб забути про голод.

Схиляю голову на подушку, заплющую очі…

Скільки я спав – не знаю. Прокинувся від чийогось голосу. Крізь сон почув, що мене хтось кличе. Розплющую очі й бачу: біля полу стоїть схудла, аж чорна від утоми й весняної сирості, мати, запнута теплим платком, в старому, виношеному сачку. Це вона й обзивалася до мене, повернувшись з роботи.

– Заснув я трохи, – кажу їй у своє виправдання. – Повчив уроки, ліг і заснув.

– І добре, що поспав, – хвалить мене мати. – Тож злазь хутенько, умийся та будемо вечеряти. Зернечка не вдалося взяти, зате макуха є, дали сьогодні по півкілограма на душу, маємо ціле кіло.

Я одразу бадьорішаю.

– Якої? – цікавлюсь. – Рижієвої?

– Е-е, сьогодні соняшникова, – радо каже мати.

Мене це радує. В соняшниковій макусі, правда, багато лушпиння, доводиться висмоктувати його й випльовувати, але що те випльовування порівняно з гіркотою рижієвої чи кользяної макух. Порівняно з ними насіннєва просто паска.

Хутко зістрибую з печі і біжу до порога промити над стареньким відром заспані очі, а мати, чую, торохтить сірниками, збирається засвітити на прикоменку каганчик-блимкунець. Ось чиркнув сірник, заблимав каганчик, і я вже стою біля матері умитий, питаю, де ж макуха.

Але мати не поспішає з відповіддю, вона дивиться чомусь на голий стіл і солянку з сіллю, що стоїть не на тому звичному місці,

1 2 3 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голодна весна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голодна весна"