Читати книгу - "Наказ лейтенанта Вершини"

останнім часом. За мене, мамо, не турбуйся! Не я перша, не я й остання. Передай усім моїм подругам привіт, розкажи, як п'ять наших дівчат зустрілися з дядьком Федором. Мамочко, кажуть, ніби з дому можна прислати на рік одну посилку. Якщо це правда, вишли мені часнику і цибулі. У мене хворі ясна, хитаються зуби. Вишли невеличку гілочку з моєї вишні, хай вона тут нагадує мені про тебе, про рідну землю. Учора мені сповнилося сімнадцять років. Прощай, моя матусю, бережи себе. Як зустрінеш татка, дай йому прочитати мій лист. Передаю і йому великий привіт. Дуже скучаю за тобою, за рідною землею. Прощай, мамо, твоя Катя. 5 лютого 1942 року».

Лікарка дочитала листа, обережно згорнула його, засунула в конверт, поклала в сумку, сказала зажурено:

— Дядько Федір — це брат Катиної матері. Він загинув, як фашисти бомбардували переправу, — осколок у голову влучив. От дівчина й пише, що її подруги поїхали в гості до дядька Федора. Треба рятувати наших людей від страшної каторги. Краще вже тут загинути, ніж там, на чужині, від голоду та побоїв конати!

Мати ображено поглянула на лікарку, сказала:

— Ви так говорите, Оксано Василівно, ніби ми можемо зарадити лихові і не хочемо! Нічого від нас не залежить…

— Неправда, Маріє Федорівно, від нас дещо залежить, хоча, звісно, й не все. Я й прийшла просити вашої допомоги. Треба рятувати наших людей. Пам'ятаєте про жар-зілля? Тоді фашисти переполошилися, прислали в наш район комісію, оглядали хворих, думали, виникла якась пошесть, — посміхнулася Оксана Василівна. — І тепер треба скористатися білим зіллям. І на вас надія. Допоможете?

— Ви ще й питаєте, Оксано Василівно, звісно, допоможемо.

— А ви, — лікарка звернулася до Галини Іванівни, — підсобите дідові Захарку варити зілля?

— Я на травах не дуже знаюся, — непевним голосом відповіла Галина Іванівна. — Знаю, де спориш, де подорожник, а про білу траву не чула.

— Вам і чути про неї не треба, — заспокоїла Оксана Василівна. — Доведеться лише робити все, що дід скаже.

— І люди нам не дуже вірять, — заперечила Галя. — Як ми стали фольксдойчами, то всі на нас скоса дивляться. Навіть подруги і ті стороняться, не довіряють.

— Не журися, Галю, — заспокійливо озвалася лікарка. — На все свій час. Як треба, то можна трохи й фольксдойчами побути. Ось і я… ПрацююІ Завідую медпунктом. Виконую накази коменданта. Штарк мені довіряє. Я йому сказала якось, що жила в родині німецьких колоністів, що, мовляв, шаную і поважаю їх за точність та працьовитість. Комендант мене запрошує бути при відборі людей до Німеччини.

— Так я ж нічого. Просто так сказала. Боляче мені відчувати, як люди стороняться, зневажають…

— Не журися, Галинко, якось перебудемо… А там видно буде!

Лікарка глянула на Галину Іванівну:

— Думаю, що й ви не будете збоку стояти — допоможете.

Галина Іванівна, молода ще, вродлива, невисока на зріст жінка, відповіла:

— Що зумію, допоможу!

— Спасибі вам, а тепер давайте порадимось, як нам краще зробити. Перш за все доведеться поїхати за зіллям. Тут уже надія на Юрка та Вовку. Дід Захарко знає, де росте біла трава, а хлопці йому допоможуть збирати.

— І я з ними! — вихопилася Леся. — Пустиш, мамо? Галина Іванівна розгублено глянула на лікарку.

— Плавати вмієш? — запитала Лесю Оксана Василівна. — Бо під час такої мандрівки і скупатися можна. А там стариці глибокі, по них баржі ходили. Краще лишайся вдома, а як хлопці привезуть зілля, допоможеш сушити.

— Я хочу побачити острови, — стояла на своєму Леся. — І плавати я вмію. Як треба, то й Прип'ять перепливу. Це Юрко і Вовка можуть підтвердити.

— Хай поїде, — підтримала Лесю мати, — човен у діда великий. І Юрко добре плаває, і Вовка… Хай подивиться на острови, заплави, луки. Я оце слухаю вас, Оксано Василівно, а з думки не йде лист Каті Чемерди. На моїх очах дівча виросло — гарне, лагідне, роботяще. Я з її матір'ю, Мариною, приятелювала. Вона влітку в колгоспі працювала, а взимку в артілі вишивала. Золоті в неї руки були! І Катя кольори відчувала. Талановите дівча росло, я все їй радила вчитися, в інститут вступати. І тепер отака наруга… Тільки ніхто ще Росію не підкоряв. І Гітлер на нас свої ікла поламає. Під Москвою Червона Армія розгромила добірні дивізії гітлерівців і ще громитиме. А ми повинні допомагати армії.

— Мала наша допомога, — проказала Галина Іванівна.

— Хтозна… Може, й не така вже й мала, — заперечила лікарка. — Хіба ж не ми з вами врятували підполковника Червоної Армії Сашу Макарова? А Макаров недавно, кажуть, пустив під укіс ворожий ешелон. Тільки треба ще більше допікати фашистам. І про їх посіпак не забувати. Он Щупак… Пам'ятаєте червоного козака Павла Гармату?

— Як же його не пам'ятати? — озвалася мати. — Хоробрий і безстрашний партизан, герой. І став ворогом. Хто б міг подумати, що такий стане зрадником.

— Яким там зрадником?! — розгнівано вигукнула Оксана Василівна. — Наклеп на нього петлюрівці звели. Чужі гріхи приписали Павлу Гарматі! Тепер я напевно знаю: Щупак порятував кайзерівців, вивів їх болотами на станцію, а потім на Гармату наклеп звели. І тут недобитим петлюрівцям здорово допомогли білогвардійці.

Лікарка взяла сумку:

— Засиділася у вас, а в мене хворі, треба йти — оглянути, хоч трохи заспокоїти, бо ліків нема. Усе пограбували німці. Днями ще зайду. Скажу, коли мусите рушати за зіллям. І хочу попросити Юрка, щоб він пішов зі мною — допоміг принести дещо до лікарні.

— Що? — запитала мати.

— Комендант заборонив брати з громадського господарства будь-які продукти для хворих. Сказав: «Німеччині хворі раби не потрібні! Їй потрібні лише ті, що можуть працювати». Але Саченко тайком як не картоплі, то борошна привезе. І гречки мішок для лікарні дав. А позавчора видав борошна, солі, олії. Я занесла продукти до санітарки, а тепер хочу забрати.

На вулиці лікарка сказала Юркові:

— Привезли вчора трьох хлопчиків, на міні підірвалися. Пішли п'ятеро в ліс — і двох на місці вбило, а цих покалічило. Схованки там шукали.

— Які схованки?

— Коли наші відходили, то щось закопали на правому березі Прип'яті. Частини ще виходили з оточення, а переправа вже була зірвана. Тепер сніг розтав, грунт осів і стало видно, де ті схованки. Недавно поліцаї знайшли в Забловщині закопане борошно. Хлопчаки почули про цю знахідку і теж пішли на пошуки. Ви з Вовкою будьте обережні, не подумайте тинятися по лісі там, де проходила лінія оборони. Дивіться, щоб не забрели на мінні поля. Особливо багато мін лишилося поблизу Льольчиного озера. Там, кажуть, вся земля мінами нашпигована.