Читати книгу - "Ураган"

роздумувати, адже саме так за короткий час можна перебрати немало варіантів. І він знайшов єдиний варіант — зробити посадку на болоті, варіант, який категорично забороняли інструкції. Саме він їх і врятував. А сьогодні Петро сам собі не подобався; він мало думав. Звичайно, ураган не давав часу для роздумів. І урав — теж. Тому він пішов на найпримітивніший з варіантів — променемет. Виправдання — брак часу. І все-таки… Він роздумував навіть у ту мить, коли вмикав АС — аналізатор середовища.

Петро насупився. Він не любив згадувати той день, відчуття, яких не можна зрівняти ні з чим; жах, якого не позбувся й досі; біль, якого не відчував навіть у ту мить, коли зубчасті колеса передачі трощили його пальці. Але не згадувати не міг. Якась незбагненна сила примушувала його згадувати, а він, упертий Коперник, опирався, намагався обдурити пам’ять, шукав у ній інші спогади. Так, краще він згадає той день, коли втратив пальці правої руки. Тоді помилився механік, увімкнув машину запуску на чотири секунди раніше. Треба було негайно зупинити її. Від цього залежало життя шістьох чоловік. Петро зумів визначити потрібний момент і важіль, під який треба сунути руку. Колеса зубчастої передачі розмололи його пальці й зупинились. Це забрало дві секунди. Життя шістьох чоловік було врятовано ціною його пальців. Не така вже й велика ціна за життя шістьох. Та ще таких людей…

Петро відчув, як починає страшенно боліти голова від зусиль, яких він докладав, аби не згадувати те, що не хотів згадувати. І все ж він зрозумів: його опір марний. Дві літери — АС — вистукував у мозку невидимий телеграфний ключ: АС, АС, АС…

Петро міг би й не під’єднувати апарат безпосередньо до свого мозку — в цьому не було крайньої потреби. Більше того, це було суворо заборонено правилами безпеки Першої і Другої інструкцій, Кодексом командирів і всіма іншими правилами. Але якби Петро виконував їх, то менше знав би про атмосферу Арса. Ні, не менше. Він просто не знав би головного: Арс дихає, вдихаючи один газ, а видихаючі інший. Вдих планети Арс триває рівно шість земних годин, а видих — вісім. За цей час в атмосфері відбувається переродження мікроорганізмів.

Під’єднавши апарат, Петро смертельно ризикував. Потім, коли він його від’єднає, може не повернутися свідомість. В ім’я чого він так ризикував? Заради того, щоб зробити одне з найбільших відкриттів космобіології?

Він багато разів питав себе про те, але певної відповіді не знаходив. Звичайно, справа тут зовсім не в славі. Просто він хотів взнати про Арс більше, ніж це могли визначити прилади. Знати, просто знати те, чого ще не знала жодна людина. Він і в дитинстві був упертим диваком. Завжди хотів знати те, чого не знали інші.

“…Не можна гратися на вулиці під час грози. Блискавка може вбити…” Бушувала гроза, а він, ще зовсім хлоп’я, сидів на колінах у бабусі. Ну навіщо вона казала про блискавку? Що відбулося перед цим?

“Теж мені Коперник знайшовся…” Коли він уперше почув ці слова? Так сказав староста гуртка юних ракетників Василь Сидоряк, коли Петро почав доводити, що систему управління ракетами треба будувати за іншими принципами, їхня суперечка закінчилася бійкою, а прізвисько Коперник назавжди прилипло до Петра.

З тим прізвиськом було зв’язано стільки синців і ґуль, які він діставав, коли ліз у бійку проти цілих ватаг хлопчаків, і згодом, коли йшов напролом там, де простіше було піти в обхід, щось втративши на обхідній покрученій дорозі…

“Ох і дурненький же ти у мене, синку. Як можна одному битися з чотирма?” — дорікала мати, прикладаючи примочки до подряпин та ґуль.

Згодом, коли син підріс, закінчив уже школу та інститут, мати звикла до думки, що його не зміниш, а проте намагалася повчати: “Ну добре, якщо ти вважаєш, що має бути інакше, вислухай, не заперечуй, а зроби по-своєму. Нащо тобі лізти напролом, нерозумна твоя голівонька? Все одно словами нічого не доведеш. Пожалій свої нерви, своє здоров’я…”

“Безумство сміливих? — запитала якось красива дівчинка, в яку він був закоханий аж до дев’ятого класу. — Безумство й мудрість. Це парадоксально. Безумство сміливих. — це прекрасно, оригінально, це можна назвати подвигом. Але яка ж мудрість у безумстві? Різні слова, різні поняття, протилежні по значенню. “Безумство сміливих — ось мудрість життя!” — вона засміялася грайливо, в голосі дзвеніли срібні дзвіночки. На її устах з’явилися ледь помітні зморшки. Отоді Петро й розлюбив її…

Він відчув холодний дотик до ніг, інстинктивно відсмикнув їх, схопився. До нього повзли дві зелені змії. Перша думка — знищити… Але він ніколи не робив так, як підказувала йому перша думка. Через кілька секунд він уже ладен був посміятися з себе. Зелені змії виявилися двома довгими рослинами — ліанами, що вилися по стінах печери. Втім, Петро не помітив однієї суттєвої деталі — кожна змія мала на кінці кілька чашечок-присосок…

Космонавт відкинув рослини і знову ліг. І одразу йому хтось наказав: “Пригадуй!”

“Хто ти?” — подумки запитав Петро і почув відповідь:

“Навіщо тобі це знати? Добре тобі, приємно, затишно, — от і прекрасно”.

“Якщо не скажеш, хто ти — я не пригадуватиму”, — роздратовано заперечив Петро.

“Дурненький, ти знову стаєш упертим”.

Слова були лагідні, в них вчувалися знайомі материнські інтонації. Будь-хто підкорився б їм, заспокоївся. Будь-хто, але не Коперник. Петро напружив усю свою силу волі і наказав пам’яті: “Не пригадуй!” Здалося, він відчув свої нервові волокна, що напружилися, як м’язи. Так минуло кілька секунд. Знову пролунав той самий голос: “Не знаю, як відповісти на твоє запитання. Мене ніхто не питав про це. Чи можна чорним і білим показати різнобарвність?”

“Ще й як! — відповів Петро. — Не тягни!”

“Якби все спростити, то можна сказати, що я складаюсь із мільйонів живих істот, як і ти. З клітин. Вони доповнюють одна одну й потребують колективного захисту. Чи досить того, що ти взнав? А тепер пригадуй… Ну, пригадуй!”

Петрові привидівся в темряві якийсь рух, здалося, що він тут не один. Але це відчуття не злякало його, а навіть заспокоїло. Пригадав свій дім на Землі. Затишний будинок на колесах, з могутнім двигуном, який може за короткий час доставити його з лісу на узбережжя моря. Шкода, що сюди не можна перенести той дім, що був ніби його панциром. У важку хвилину Петро завжди міг сховатися в ньому. Ні, не завжди, тільки до позаминулого року, точніше — до 17 квітня, коли він