Читати книгу - "Історія УПА"

нараховувала 3О тисяч членів) фашисти сподівались використати у боротьбі проти своїх потенційних політичних противників у політиці - Чехословаччини, Польщі, Радянського Союзу. Зважаючи на це, підступний фюрер не скупився на щедрі обіцянки керівникам національно-визвольного руху. Перші ознаки тривоги щодо справжніх цілей Гітлера охопили українські політичні кола у зв'язку із справою Закарпатської України, яка постала після ліквідації Чехословацької республіки. 15 березня 1939 року у Хусті було проголошено створення самостійної і незалежної держави Карпатської України, її президентом став відомий громадсько-політичний діяч Закарпаття - Августин Волошин. Історична подія 15 березня викликала хвилю піднесень серед українців всього світу. В цій ситуації Гітлер під прямим тиском Москви і Варшави дав санкцію диктаторові Угорщини Гоуті на окупацію Закарпатської України.

Другим ворожим кроком Гітлера стосовно українства стало підписання пакту Молотова-Рібентропа, згідно з яким після розгрому Польської держави Західна Україна відходила до Радянського Союзу. У червні 1940 року на вимогу радянського уряду Румунія змушена була передати Радянському Союзові Північну Буковину і Бесарабію, заселені переважно українцями. Це був важкий удар по державницьких планах ОУН, яка не змогла в цей час чинити відкритий опір напасникам.

На окупованих радянськими військами землях більшовики розпочали масові репресії, які охопили від 10 до 20 % населення приєднаних областей. Репресовано було К. Студинського, П. Франка, інших визначних громадських західноукраїнських діячів. Розпочалась колективізація, яка проводилась у «кращих сталінських традиціях», народ все більше переконувався у правоті ОУН, що Сталін це «вовк в овечій шкурі». Однак у самій Організації Українських Націоналістів назрівав розкол. Її керівник Андрій Мельник (який зайняв цей пост у 1938 році після загибелі Є. Коновальця) ще сподівався на допомогу німців, які готувалися до війни. Проте зовсім інакше думав ще один популярний лідер ОУН С. Бандера та його прихильники М. Лебідь, Я. Стецько, Р. Шухевич, які ніколи недовіряли Гітлерові, добре пам'ятаючи, як ще у 1934 році гестапо співпрацювало з польською поліцією, допомагало їй у боротьбі проти українського підпілля. Подальші події 1938-1939 років остаточно переконали лідерів ОУН у тому, що в боротьбі за відновлення Української самостійної держави треба розраховувати тільки на власні сили.

Конфлікт між Бандерою і Мельником призвів 10 лютого 1940 року до остаточного розколу ОУН. Бандерівці (а цей термін народився саме тоді) об'єдналися в Організацію Українських Націоналістів (революціонерів), провівши у березні 1941 року великий збір. У його постанові було сказано:

«1. ОУН бореться за Суверенну Соборну Українську Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, новий справедливий лад на руїнах московської імперії СРСР. ОУН продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу, незважаючи на всі територіально-політичні зміни, які виникли на терені Східної Європи.

2. Єдиним шляхом до досягнення наших цілей Українська революція в московській імперії СРСР у парі з визвольною боротьбою поневолених Москвою народів під гаслом «Воля народам і людині».

З такою програмою ОУН вступила в складну історичну епоху, коли розгорталася смертельна боротьба двох кривавих диктаторів Й. Сталін і А. Гітлера за світове панування.

РОЗДІЛ І

НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ УКРАЇНИ. СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ

АРМІЇ ТА ЇЇ БОРОТЬБА ПРОТИ НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ,

РАДЯНСЬКИХ ПАРТИЗАНІВ, ПОЛЬСЬКИХ ЗБРОЙНИХ ФОРМУВАНЬ (1941-1944).

22 червня 1941 року вибухнула німецько-радянська війна. Відступаючи, червоні війська вчинили масу злочинів і насильства, особливо криваві розправи відбувались у західноукраїнських тюрмах, переповнених безневинно арештованими людьми. В'язнів не просто розстрілювали, а мордували - одним виколювали очі, відрізали носи, вуха, другим розпорювали животи, третім по лікті рубали сокирою руки, а шкіру дерли пасами і посипали сіллю, четвертим вирізали язики, жінкам у статеві органи забивали пляшки. У самбірській в'язниці з березня 1941 року в'язнів годували людським м'ясом. У львівській тюрмі садисти з НКВС перед відступом розіп'яли на стіні священика і встромили в його розпорений живіт мертву дитину. У Бібрці чекісти живцем зварили у великих казанах кількох мешканців цього міста. Загальна кількість жертв червоного терору на початку війни точно не відома. Орієнтовно, мабуть, 40-50 тисяч чоловік. Отже, не дивно, що певна частина українського населення прихильно, навіть із симпатією, поставилася до німецької армії. Багатьом українцям Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, за допомогою якої можна було б боротися з найбільшими ворогами України - більшовицькими і польськими поневолювачами.

Початок війни сприяв зростанню політичної активності українських національних сил і насамперед членів ОУН (самостійників-державників). Ще до приходу німців в багатьох містах були створені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. Водночас лідери ОУН розуміли, що Берлін може зайняти стосовно української проблеми ворожу позицію. Тому було вирішено якнайшвидше проголосити утворення Української Держави, щоб поставити Гітлера перед доконаним фактом.

30 червня 1941 року у Львові відбулися Українські Національні Збори, які проголосили відновлення Української Самостійної Держави та створили уряд (Українське Державне Правління) на чолі з Ярославом Стецьком. Дещо пізніше було організовано верховний державний орган - Українську Національну Раду. Її очолив колишній голова уряду Західноукраїнської Республіки Калевицький. Львівська радіостанція повідомила про це населення Західної України і також передала Пастерський Лист - благословення митрополита Андрея Шептицького з цієї нагоди.

На акт 30 червня 1941 року німецькі фашисти прореагували вороже. Гітлер вважав, що недоцільно співпрацювати з поневоленими Москвою народами. А Розенберг, який виконував у нацистському уряді обов'язки міністра «східних» (тобто окупованих - Ю. К.) територій, зокрема, писав: «Родюча і багата Україна повинна стати німецькою колонією, територією, заселеною німецькими селянами із Західної Німеччини та Саксонії».

15 вересня 1941 року гестапівці схопили С. Бандеру і Я. Стецька. Тоді ж було заарештовано близько 300 членів ОУН, 15 керівних діячів цієї організації розстріляно. Майже до кінця війни Бандера і Я. Стецько були в'язнями концентраційного табору Заксенгаузен. У вересні 1942 року у концтаборі Освенцім есесівці закатували двох братів Степана Бандери - Олексу і Василя. В директиві поліції безпеки СД N12/41 від 25 листопада 1941 року з грифом «секретно, державної важності» говорилось: «Всі активісти бандерівського руху повинні негайно арештовуватись і після ретельного допиту мають бути ліквідовані під виглядом грабіжників». Репресії гестапо набирали дедалі більших масштабів. В Миргороді (Полтавщина) розстріляно заступника Крайового Проводу ОУН Миколу Лемика, в Житомирі - членів обласного проводу В. Хому, М. Кравса, в Києві - В. Щирбу, О. Саднецького. Від рук німецької поліції гинуть в Кривому Розі Г. Максимець, С. Шерстюк, на Волині - Г. Максим'юк, О. Бродич, в Джанкої (Крим) - М. Любик, 25 липня 1942 року, відстрілюючись від гестапівців, у Києві загинув крайовий провідник ОУН Київщини Дмитро Орлик. 4 грудня