Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

розмову, намагаючись відтворити її у всій повноті, але шампанське надто швидко вставляє, за кожним новим пригадуванням щось втрачалося, слова плуталися, порядок губився, а найбільше йому дошкуляло те, що тільки зараз збагнув, що міг би відповісти на той чи інший закид. Слова вивітрювалися, замінялися іншими, і що далі він п’янів, то чимраз менше й менше залишалося спогаду про розмову, і тільки одна фраза не вивітрювалася, а продовжувала крутитись у вухах: «Так буде краще».

Може, й справді так буде краще? Вино рятує від смутку і вкриває усе напівпрозорою плівкою парафіну. Якби не вино, він би ніколи після цієї розмови не заснув.

Чоловік нарешті виповзає з ліжка й важко суне до ванної. Зимна вода виполіскує з його очей сни. Він витискає на зубну щітку цілу гору пасти, і, коли починає чистити зуби, погляд падає в дзеркало. У дзеркалі бачить похмуре неголене обличчя сорокалітнього чоловіка, бачить підпухлі очі, бачить скуйовджене волосся, бачить смуток в очах.

І в цей момент я раптом із жахом усвідомлюю, що цей чоловік у дзеркалі — я! І це я розмовляв по телефону з дружиною, яка дзвонила з Америки, а потім — знову ж таки я — вихляв дві пляшки шампана, і тепер болить голова в мене, а не в когось іншого.

Дзеркалу завше байдуже, який писок відображати. Мій писок спросоння мав кислу міну. Щоб якось його підсолодити, я почистив зуби, зачесався, промив очі, потім заліз під душ, поголився, вдягнувся — але й далі виглядав, як витиснута цитрина. І так завше. Прокинувшись вранці після пиятики, я почуваю себе, мов розчавлений автом кіт. Але моя нічна пиятика була особлива — я напився від розпачу. Коли п’єш від розпачу, це зовсім інакше відчуття, бо тоді зазвичай п’єш сам. П’єш сам із собою пізно ввечері, коли довкола затихають усі звуки, і, коли минає північ, ти вже нарешті такий, як тобі треба, ти п’яний, ти ніякий, і ось саме тоді, саме у такому стані ти й можеш нарешті поговорити сам із собою, відверто й щиро, повитягати з себе всі кишки, усі тельбухи, гарненько їх порозвішувати і скласти діагноз. А ще (і це завжди найцікавіше) збудувати плани на майбутнє. Ну, що там казати — плани в такі хвилини просто розпирають голову, і все виглядає так бадьоро, так рожево, що розпач зникає, ховається у найглибші закутки пам’яті, аби випірнути лише завтра, але ж то буде завтра, не нині, а нині хочеться плисти хвилями мрій.

ТАНЦІ БОГОМОЛА

РОЗДІЛ ПЕРШИМ 1

Жінок по-справжньому починаєш розуміти тільки тоді, коли вони тебе залишають. Саме тоді вони нарешті вилущують із себе яку-небудь не відому досі для тебе істину і вбивають нею наповал. Ти міг із жінкою прожити хоч і сорок років, але як тільки настає та хвиля, коли вона каже, що йде від тебе, ти дізнаєшся про себе щось таке, чого ніколи й на гадку не спливало, і це, між іншим, може бути якась абсолютна дурниця, повне ніщо, пшик, котрий у будь-який інший момент міг би викликати тільки дикий регіт, але не тоді, не в той момент, коли вона це тобі кидає на прощання. І головне, що кидає! Таке, на що хочеться тільки ошелешено розсміятися. Як? Через таку дурню? Так, власне через неї. Тоді це звучить як вирок, як остаточний засуд, що забивається тобі цвяхом у чоло, в самий центр чола, ось сюди між бровами, і ти мусиш звідтоді носити цей цвях посеред чола, доторкатися до нього і думати, думати, що ж це насправді означало і що дійсно за цим стоїть.

Від кожної панни, з якою був близьким, я дізнавався про себе щось нове. І, власне, тоді, коли ми розходилися. Можливо, хтось назве це мазохізмом, але, коли я хотів панну покинути, то ніколи їй цього не казав. Я взагалі не зміг би зліпити докупи таких слів, як: «Вибач мені, але я покохав іншу», чи «Між нами все скінчено. Давай розійдемося». Я з подивом вислуховував від декого зі своїх друзів розповіді про ті дивовижні сцени, які вони розігрували перед паннами, яких кидали. Дехто навіть влаштовував прощальну вечерю, яка закінчувалася знову ж таки прощальними любощами. О ні, це не для мене. Я робив простіше. Мається на увазі простіше для мене, а не для панни, бо якраз їй усе це не було просто. Я робив так, аби вона мене покинула. Я починав грати роль негідника, це не проста роль, якщо ти в душі все ж таки не негідник, але хочеш вийти сухим із води, тобі не хочеться переживати якісь сцени, з’ясовувати стосунки, може, навіть заробити ляпаса. Усе, що тобі хочеться — це аби панна послала тебе подалі, і що коротшою виявиться фраза, то краще для тебе. Але в дійсності ніколи не виходило коротко. Завше це тривало довго. З вини панни. Зайве й казати, що від ляпасів по писку я так ніколи й не убезпечився. Нарешті збагнувши, з яким негідником вона мала справу, панна вибухала нестримним водограєм звинувачень, які відкривали для мене настільки дивовижні грані мого «я», що неможливо було второпати тільки одне: а навіщо ж ти, голубонько, з такою потворою стільки часу воловодилася?

І знаєте що? Нема жодного сенсу ставити розлюченій панні подібне запитання. Відповідь завше звучатиме так: «Я думала, що зможу зробити тебе кращим!»

Чи може бути в стосунках двох людей бажання шляхетніше, аніж зробити когось кращим? У мить звучання цього святого наміру вступають фанфари, флейти і тромбони, у таку мить хочеться обняти панну за коліна, цілувати її мешти і прохати: «Ну, спробуй ще, зроби мене кращим!» Але ні, якщо ти серйозно націлився її покинути, не розслабляйся, бо все це фікція, ніхто насправді нікого кращим не зробить. Ліпити можна з глини, але не з піску. Ти залишатимешся таким самим, як і при першій зустрічі; єдине, чого можна ще від тебе сподіватися, що колись ти таки пристосуєшся до панни, будеш намагатися позбутися звичок, які її дратують, але тільки на той період, коли вона перебуває поруч. Авжеж, ти в принципі можеш стати таким, яким тебе прагне панна, але якщо вона для тебе не є даром небес, і ти до неї відчуваєш суто фізичний потяг, і цікавить тебе лише її дупа, тобі просто начхати на всі умовності, ти такий, яким ти є насправді: неуважний, неточний, невірний, невдячний, непорядний, неврівноважений, невихова-ний,