Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"

У цих словах не тільки ключ до розвитку сюжету роману «Людина біжить над прірвою», мотиву втечі, характеристики героя, але й пізнання пережитого самим автором. Згадаймо, до арешту, в загрозливі для нього часи, І. Багряний «тікає» до Охтирки, їде до Криму чи й на Кубань, працює в Кам'янець-Подільську, «мандрує» між Києвом і Харковом. У 1936 — втік із заслання, оселився між українцями в Зеленому Клині, а голос «краю пісень», «смужки золотої», як називав поет Україну, покликав додому, де на четвертий день його заарештували. У харківській тюрмі відсидів 2 роки 4 місяці. У час гітлерівської окупації в 1942 р. мав бути розстріляний «згідно з німецьким курсом щодо української інтелігенції», бо в намальованій ним із товаришем театральній завісі в Харкові окупанти теж відчули порив до сонця волі й незалежності України. У 1943 р. він у лавах українського націоналістичного підпілля. У 1944 р. у Словаччині під час облави на емігрантів його схопили і відправили до Німеччини, працював «ост-арбайтер»ом. І звідти тікає! До Тіроля, далі — Інсбрук. У 1946 р. перебирається до Баварії в Новий Ульм, де осе-ллється назавжди. Там, у Новому Ульмі, починається його активна літературна, політична, публіцистична діяльність. Збірка поезій «Золотий бумеранг», романи «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Огненне коло», «Людина біжить над прірвою», поема «Антон Біда — герой труда», п'єси «Морітурі», «Генерал» та ін. — це його художній спадок еміграційного періоду. Там, у Новому Ульмі, він засновує газету «Українські вісті», в якій протягом 1946-1958 рр. друкує свої пристрасні публіцистичні статті й гострі памфлети. Основні підняті в них проблеми — становище України в умовах тоталітарної держави СРСР, ідея національного визволення й державності України, її об'єднання «в єдину українську цілісність». Ця газета і сьогодні є найкомпетентнішою в еміграції.

У романі «Людина біжить над прірвою» модель світу включає в себе дві складові — мисливець і жертва: герой Максим Колот під постійним обстрілом між двох тоталітарних сил — радянських енкаведистів і фашистських гестапівців.

Завданню викриття світу таких мисливців була підпорядкована вся політична й організаційна діяльність І. Багряного як одного з ініціаторів створення і керівника Української Революційно-Демократичної Партії, яка ставила за мету боротьбу за незалежну демократичну Україну, поєднання ідеї її національного визволення з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості, як голови Української Національної Ради, віце-президента Української Народної Республіки у вигнанні.

У зверненні до молоді «Великої України» І. Багряний говорив: «Є людські чесноти, які вічно лишаються чеснотами». До них він відносив «хоробрість і відважність, жертовність, витривалість, розумовий діапазон. Працездатність. Обдарованість. Почуття гордості. Почуття людської гідності. Почуття повновартості». Життя І. Багряного — зразок дієвого виявлення цих вічних чеснот. Йому, як і його героям, до останнього подиху доводилося бути на «лінії найбільшого опору», на лінії вогню «над прірвою». Він не розколовся і не зламався в сталінських катівнях, вистояв у змаганні з гітлерівцями. І в останні роки свого життя залишався борцем проти СРСР, де його презентували як ворога — «українського буржуазного націоналіста», «антирадянщика». Парадоксально, що для декого в еміграції він був прокомуністичним ідеологом. У протистоянні одним і другим, погрозам і цькуванню з обох сторін, у боротьбі з хворобами він виявляв мужність і духовну незламність.

Герої творів І. Багряного нескорені й сильні у своїй саможертовності в ім'я Життя, України, Правди, Справедливості. Нездоланним пішов письменник у Вічність, переконаним у вільному майбутті рідної землі. «Ми є. Були. 1 будем Ми! Й Вітчизна наша з нами!» Ці слова із незакінченої поеми «Мечоносці» викарбувані на його могилі. Але вони не пішли в небуття. У них благословення багрянівських нащадків — наших сучасників — на неспокій і творчу наснагу в державотворчості й мистецтві. Закономірно до них додати: «І Багряний з нами!»

Наталя Комар

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

...А вони хрестили дитину.

Хата гойдалася від гримотіння страшних вибухів. Сама твердиня Бога лежала перед їх похололими душами, розторощена й обернена в руїни. Недавнє струнке чудо архітектури Растреллі, вищирилася вона проваллями й хаосом брил, перемішаних із кістьми, зяяла, й димилась, і сходила чадом. Прибіжище душ людських, символ могутносте й святости, «неспалимої купиг ни», непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх стражденних і обтяжених — ця, як і інші, й інші, сходячи чадом, оберталась у прах.

В апокаліптичному гуркоті чорної цієї доби відчаю, що для багатьох була напророченим біблійним кінцем світу, зруйновані й спустошені самі, як і все навколо, вони п’ялися над безоднею, й заливали її п’янкою трутою, й гатили її піснями, й засипали її зухвалим, блюзнірським, одчайдушним сміхом, щоб не завити раптом у чорну безвість, як первісні вовчі душі на холодний місяць. Вони співали над чорним хаосом, над проваллям жаху, здичавіння, жорстокосте й смерти, щоб не вибухнути раптом пекучими слізьми безнадії, тягучим криком загубленого, руїнами заваленого, безпритульного, до краю осамітненого людського серця...

Максим, господар дому цього й батько дитини цієї, сидів біля столу і, замість бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо на пляшки, а вухом услухався десь поза стіну — туди, на вулицю, в світ, що глухо гомонів. Дивився й нічого не бачив, — усе зливалося в одному сліпучому образі, немовби хтось крутив фільм, спроектований на сліпучий екран, і зупинився саме на цьому місці.

...Син сонячного Палермо чи, може, Венеції — син далекої легендарної Італії, витиснутий геть із колони, що котилася бруком і в якій він ішов автоматично, — обвів сонце, й увесь світ, і це чуже, незнайоме місто невидющими очима й опустився на парапет. Він дотягся до нього, до парапету при бульварі, як сомнамбула, тягнучи рушничку за багнет по розквашеній, перемішаній із снігом грязюці, й опустився на лату того парапету — напівпритомний, до кінця виснажений. Широко витріщеними й невидющими очима він дивився просто перед себе й мотав головою; порепані уста його обкипіли кров’ю; мотав головою й зрідка висував язик, і смужка крови гойдалася, звисаючи з порепаних уст...

А проти нього став товариш його вірний, теж безмежно виснажений, але ще притомний, і, вибиваючись із решток сил, поривав свого друга туди, вперед, до Вітчизни, — туди, куди вони всі йдуть, падаючи й знову встаючи.

— Аванті!.. Аванті!!.1 — повторяв він уперто, з тихим одча-єм. Він сам спирався на рушничку й хилився, як билина на вітрі, що ось-ось упаде.

—