Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 1"

Значно пізніше, в Караганді, куди мене направили після закінчення інституту і де мені довелося працювати багато років, трапився не менш пам'ятний випадок. На початку шістдесятих років у палаці гірників Караганди діяв самодіяльний український драматичний театр, яким керував викладач гірничого технікуму Ярослав Петрович. Довкола цієї людини групувалося чимало молодих хлопців і дівчат — вихідців з України. В самодіяльності у ті роки брав участь і я, навіть виконував роль Миколи Задорожного у п'єсі Івана Франка «Украдене щастя».

Якось під час репетиції до мене підійшов незнайомець років тридцяти і ввічливо поцікавився:

— Тут збирається багато українців, серед них можуть вестися непотрібні розмови. Що ви про це думаєте?

Я й раніше звертав увагу на елегантного чоловіка, який часто з'являвся на репетиціях, не беручи в них участі. Хоча репетиції зазвичай ішли двома-трьома складами, і ролей для учасників вистачало.

У житті я дуже болісно сприймав зазіхання на свою національну гідність. І того разу змовчати не зміг.

— А ви й за росіянами стежите, коли вони збираються групою? Адже й вони можуть вести неналежні розмови. Чи наглядаєте тільки за українцями?

Чоловік трохи сторопів, пограв жовнами, однак стримався і мовчки відійшов.

Пізніше Ярослав Петрович сказав, що той елегантний молодик був співробітником «органів», і попросив наступного разу промовчати. Бо розженуть і скаржитися буде нікому. Для цієї державної структури одночасний збір півсотні українців здавався підозрілим. Особливо, якщо вони спілкувалися рідною мовою. До речі, після постановки «Украденого щастя» українську трупу розігнали без пояснення причин. Така була суть створення «радянського народу».

Але подібне відбувалося не лише з українцями, хоча їм діставалося найбільше. Політика зросійщення тією чи іншою мірою торкнулася всіх народів. Здається, 1974 року довелося почути в інтелігентній казахській родині, як десятилітній син сказав своєму батькові, директорові великого підприємства:

— Навіщо мені вивчати казахську мову? Вона в житті не знадобиться.

Приголомшений батько сидів мовчки, не знаючи, що відповісти. Син, власне кажучи, мав рацію. Ми пожинали плоди «великого радянського інтернаціоналізму». До речі, російська людина заради того ж інтернаціоналізму ніколи не вважала за потрібне вивчити мову корінного народу республіки, в якій проживала.

А за кілька років у потязі Київ — Хмельницький вчителька-українка, яка їхала з чоловіком і дочкою додому у Вінницю, розповіла мені, що в цьому стародавньому українському місті є лише одна українська школа. І, хоч як це сумно, вона дочку в українську школу не віддасть.

— Усе в Україні заведено так, що, не знаючи російської мови, людина стає неповноцінною. Дочка не зможе стати навіть учителем української.

Я довго стояв біля вікна вагона, осмислюючи страшну правду, що відкрилася мені. Чітко усвідомив, який жорстокий механізм зросійщення запустила Московська імперія.

А дорогою назад у Київ їхав зі мною в одному купе хлопець-латиш, який гостював у Кам'янці-Подільському в друга, моряка-підводника. Обидва дивом залишилися живі, врятувавшись із затонулого підводного човна. Хлопець із сивим волоссям і зелено-попелястими очима, як про щось цілком природне, але дуже образливе, розповів, що ось уже п'ять років він, хоч і пільговик-інвалід, живе з родиною в хліві, чекаючи квартири. А російські офіцери-відставники одержують квартири поза всякою чергою, — їх уже в нашому місті більше, ніж нас, латишів, — зітхнув він і відвернувся, ховаючи скупу чоловічу сльозу.

Таких прикладів можна наводити сотні. Та наразі спинімося. Бо автор має підставу для розмови. Цілеспрямовані дії Російської імперії щодо зросійщення народів і наштовхнули мене на вивчення самої суті імперії, її внутрішньої ідеології й коріння.

Пролог

«У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска Росії. Змінивши імена і дати, побачимо, що політика Івана III і політика сучасної московської імперії є не просто схожими, а й тотожними…

Росія породжена й вихована у потворній і приниженій школі монгольського рабства. Сильною вона стала тільки тому, що в майстерності рабства виявилася не-перевершеною. Навіть і тоді, коли Росія стала незалежною, вона й далі залишалася країною рабів. Петро І поєднав політичну хитрість монгольського раба з величчю монгольського володаря, якому Чингісхан заповів підкорити світ…

Політика Росії — незмінна. Російські методи і тактика змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка російської політики — підкорити світ і правити в ньому — є й буде незмінною. Московський панславізм — це лише одна з форм московського загарбництва».

Карл Маркс

Частина перша

«Великороси»

1

Якось, перебуваючи в Сибіру, купив кілька журналів «Родина» за 1993 і 1994 роки. Полюбляю читати це видання відтоді, як воно надрукувало солоухінські розмисли про великороса-Леніна, відкривши для простого люду глибоко приховані більшовицькою цензурою цинічні думки, цитати, телеграми цього воістину Мефістофеля XX століття.

Досить уважно прочитав статтю «Про «москальські вотчини» в Росії» у номері 7 за 1994 рік. Автор «москальських вотчин» намагається посперечатися з великоросами за «древнє право на землі Київської Русі». Однак у статті Мурада Аджієва, представника одного з тюркських народів, є слушна думка: історія великоросів гранично перекручена й багаторазово переписувалася, себто «покращувалася».

Стаття спричинила буквально ошаленілу відповідь російського автора Аполлона Кузьміна, який опублікував матеріал «Мародери на дорогах Історії». Ото пафос, ото стиль! Але головне — Кузьмін, власне кажучи, не сперечається. Він лише вкотре викладає надумані міфи Російської імперії.

Обидва автори затято, не вважаючи за потрібне підкріплювати свої тези незалежними історичними аргументами, претендують на землю й Історію України. Багатостраждальна українська земле, в чому ж ти завинила перед Богом, що тебе знову й знову намагаються розпинати на хресті Історії — як не великороси, то решта? Невже твоїм сусідам, направду великим народам, бракує власної старовини, щоб, злодійкувато озираючись, не зазіхати на чужу?!

У ті хвилини великої прикрості народилася в автора думка спробувати, в міру своїх знань і можливостей, зіскребти вигадану великоросами брехню з історичного минулого України — спадкоємиці Русі. Єдиної спадкоємиці!

Пропоную послухати, що ж писав Аджієв у «Москальских вотчинах», і це аж так не сподобалося Аполлону Кузьміну:

«І знову гуляє Росія! Б'ється, кричить, стогне. Укотре вже вона все починає спочатку, спалюючи мости, що зв'язують два береги пам'яті — сьогоднішній і вчорашній. Нове життя, пульсуюче, конвульсивне й незрозуміле, заповнює пори Вітчизни…» [З, № 7, с. 24].

І далі:

«У 1917 році, коли Росію завоювали прибульці в шкіряних тужурках, усе було дуже схоже. Якщо відкинути застарілі деталі декорації, то дія на сцені тривала за нинішнім сценарієм —