Читати книгу - "Погоня за вівцею"

Цілий день вона сиділа на стільці в рок-кафе, пила каву, безперестанку курила сигарети і, перегортаючи сторінки книжки, чекала появи когось, хто заплатить за каву і сигарети немалу на той час для нас суму, щоб потім, як правило, з ним переспати.

Оце все, що я про неї знав.

З осені того року і до весни наступного щотижня, у вівторок увечері, вона навідувалася до моєї квартири на околиці Мітака. Їла невигадливі страви, які я готував, забивала недокурками попільничку і, слухаючи програму рок-музики радіостанції Еф-І-Ен[2], займалася зі мною любов’ю. У середу вранці ми прокидалися і, прогулюючись лісом, добиралися до університетського містечка, щоб там у їдальні пообідати. Пополудні ми пили ріденьку каву в студентському буфеті, а за гарної погоди лягали на університетський моріжок і дивилися в небо.

«Пікнік у середу» — так вона називала ці дні.

— Щоразу, коли я сюди приходжу, мені здається, що я прийшла на справжній пікнік.

— Що означає «справжній пікнік»?

— Ну це тоді, коли навколо багато простору, моріжку немає кінця-краю, а всі люди здаються щасливими…

Вона сіла на траву і, змарнувавши кілька сірників, запалила сигарету.

— Сонце піднімається, потім заходить, люди приходять і відходять — час пливе, як повітря. Хіба це не схоже на пікнік?

У той час мені був двадцять один рік, а через кілька тижнів мало повернути на двадцять другий. Я вже не сподівався закінчити університет, проте й не бачив достатніх причин для того, щоб його покинути. У такому, на диво, заплутаному і безнадійному стані упродовж майже кількох місяців я не міг зробити жодного нового кроку.

Світ і далі рухався, і тільки я, здавалось, застиг на одному місці. Восени 70-го все в моїх очах ніби набрало сумного вигляду і швидко блякло. Сонячне світло, запах трави і навіть легкий стукіт дощу — все мене дратувало.

Мені раз по раз снився нічний поїзд. То був завжди однаковий сон. Нічний поїзд із задушливою від сигаретного диму, туалетного смороду і людського поту атмосферою. Переповнений людьми настільки, що нікуди було й ногою стати, з прилиплим до сидінь засохлим блювотинням. Я не міг цього витерпіти, вставав і виходив на якійсь станції. Та місцевість була пустельна, без жодного світла в людській оселі. На станції не було навіть стрілочника. Не було годинника і розкладу руху поїздів — не було нічого. От який це був сон.

Здається, у цю пору я поводився з нею жорстоко. Як саме, я вже не можу як слід пригадати. А може, це я сам до себе ставився жорстоко. В усякому разі, це її начебто зовсім не бентежило. А можливо (це в крайньому випадку), вона мала від того насолоду. Чому — не знаю. Врешті-решт, як мені здається, вона не шукала в мене ласки. Як згадую про це тепер, впадаю в дивний настрій. Сумний настрій — ніби я раптом торкнувся невидимої в повітрі стіни.

Я ще й тепер чітко пригадую той дивний день 25 листопада 1970 року, пополудні. Листя гінко, збите на землю рвучким вітром, лежало золотом на вузькій лісовій доріжці, схожій на висохле річище. Ми прогулювалися по ній, засунувши руки в кишені пальта. Навкруги не було чути нічого, крім шурхоту опалого листя під нашими ногами і різких пташиних криків.

— Що в тебе на думці? — раптом спитала вона.

— Нічого особливого, — відповів я.

Вона пройшла трохи вперед і, присівши на краю доріжки, затяглася сигаретою. Я сів поруч.

— Ти завжди бачиш погані сни?

— Часто бачу погані сни. Здебільшого про те, як сигаретний автомат не дає решти.

Усміхаючись, вона поклала долоню мені на коліно. Потім відсмикнула її.

— Напевне, ти не дуже хочеш про це говорити, чи не так?

— Просто про це мені нелегко говорити.

Вона кинула на землю недокурену сигарету й уважно роздушила її черевиком.

— Ти вважаєш, що не зумієш розповісти того, що насправді тобі хочеться сказати?

— Не знаю, — сказав я.

Залопотівши крильми, із землі злетіли і зникли, немов поглинуті безхмарним небом, дві пташки. Якийсь час ми мовчки дивилися туди, де розплилися їхні обриси. Потім сухою гілочкою вона намалювала на землі кілька візерунків.

— Коли я з тобою сплю, то часто почуваюся нещасною.

— Вибач, якщо я винен, — сказав я.

— Вина не в тобі. Й не в тому, що, обнімаючи мене, ти думаєш про іншу дівчину. Мені все одно… — вона раптом змовкла і повільно провела на землі три паралельні лінії. — О, я не знаю, що й кажу.

— Знаєш, я зовсім не хочу, щоб ти замкнулася у собі, — сказав я через хвилину. — Я й сам як слід не второпаю, що зі мною відбувається. Мені хочеться багато чого зрозуміти та неупереджено в усьому розібратися. Я не хочу ні надто високо літати, ні ставати надміру приземленим. Але для цього потрібен час.

— Скільки часу?

— Не знаю. Може, рік, а може, й десять.

Вона кинула прутик на землю і, вставши, обтрусила траву з пальта.

— А десять років тобі не здаються вічністю?

— Можливо, що так, — відповів я.

Ми пройшли через ліс до університетського містечка і, як завжди, у кімнаті для відпочинку, жували сосиски з булкою. О другій годині пополудні на екрані телевізора кілька разів з’являлася постать Юкіо Місіми[3]. Видно, з гучністю щось було негаразд, бо його голосу ми майже не чули, але це нас не обходило. Ми з’їли сосиски і випили ще по одній чашці кави. Якийсь студент, умостившись на кріслі, довго крутив ручкою гучності, намагаючись поправити звук, але потім зневірився і кудись зник.

— Я тебе хочу, — сказав я.

— Гаразд, — усміхаючись, відповіла вона.

І, засунувши руки в кишені пальта, ми поволі рушили до моєї квартири.

Коли я раптом прокинувся, вона безгучно плакала. Її маленькі плечі під вовняною ковдрою дрібно тремтіли. Я ввімкнув нагрівач і глянув на годинник. Була друга година ночі. Посеред неба плив білий-білісінький місяць.

Дочекавшись, коли вона перестала плакати, я скип’ятив воду і висипав у чайничок пакетик чаю для нас обох. Не було ні цукру, ні лимона, а тільки гарячий чай. Потім я запалив дві сигарети й одну передав їй. Вона затяглась і тут же випустила дим; так повторювалося три рази, аж поки вона не закашлялася.

— Слухай, тобі ніколи не хотілося мене вбити?

— Тебе?

— Ага.

— Чого ти про таке питаєш?

Затиснувши сигарету в зубах, вона потерла кінцем