Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

й Ульріх знав її напам’ять. «Даю тобі знати про свою смерть» — велів сповістити йому старий добродій (чи краще сказати «сповіщав»? Адже саме на це вказував і підпис: «Твій батько»). Його превосходительство, дійсний таємний радник у серйозні хвилини ніколи не жартував; таке химерне формулювання було збіса логічне, адже звістку готував синові він сам, коли, очікуючи власної смерти, писав чи диктував цей текст, воліючи, аби створений у такий спосіб папір набрав чинности тієї миті, коли він випустить дух. Точніше змалювати ситуацію, мабуть, і не можна було, й усе ж від цього дійства, де сучасне намагалося заволодіти майбутнім, дожити до якого вже не могло, відгонило лиховісним трупним духом злісно зітлілої волі!

Розмірковуючи про цей вчинок, що за якоюсь асоціацією нагадував йому просто-таки вмисне неврівноважену вдачу невеличких містечок, Ульріх не без тривоги подумав про свою заміжню сестру, яка мешкала в провінції і з якою він, мабуть, за кілька хвилин побачиться. Він думав про сестру ще в дорозі, бо знав про неї небагато. Час від часу з батьковими листами до нього доходили звичайні сімейні новини, як-от: «Твоя сестра Агата вийшла заміж». Те повідомлення доповнювали подробиці, бо поїхати тоді додому Ульріх не зміг. А десь за рік він уже дістав звістку про смерть молодого сестриного чоловіка; а років, якщо йому не зраджувала пам’ять, за три надійшло повідомлення: «Твоя сестра, мені на втіху, вирішила знову вийти заміж». На цьому другому весіллі п’ять років тому він побував і бачив сестру кілька днів, але пригадував лише, що ті дні були наче велетенське колесо із суціль білих шат, яке безперервно крутилося. Пригадував він і сестриного чоловіка, який йому не сподобався. Агата мала тоді, здається, двадцять два роки, а сам Ульріх — двадцять сім, бо саме тоді він дістав докторський ступінь; отже, тепер його сестрі двадцять сім, і відтоді він жодного разу з нею не бачився й не листувався. Він пригадував тільки, що згодом батько не раз писав: «На жаль, подружнє життя у твоєї сестри, схоже, не завжди складається так, як могло б складатися, хоча чоловік її — прекрасна людина». Траплялося читати й таке: «Недавно мене вельми потішили успіхи чоловіка твоєї сестри Агати». Принаймні про такі речі писав батько в своїх листах, яким Ульріх, на жаль, ніколи не приділяв належної уваги; але один раз — Ульріх добре пам’ятав про це й досі — з несхвальним зауваженням щодо Агатиної бездітности батько пов’язав сподівання, що донька все ж таки задоволена своїм шлюбом, хоч її вдача, мовляв, ніколи й не дасть їй це визнати. «Цікаво, який у неї тепер вигляд?» — подумав Ульріх. Їхній старий батько, який так турботливо повідомляв кожному з дітей про другого, мав одну характерну рису: обох їх він у ще зовсім маленькому віці, відразу після смерти їхньої матері, спровадив з дому; виховувалися вони в різних закладах, окремо одне від одного, й Ульріхові через його погану поведінку часто не дозволяли поїхати на вакації додому, тож сестру він уже, по суті, від самого дитинства, коли вони, до речі, дуже любили одне одного, так до пуття й не бачив, якщо не брати до уваги одного-однісінького, але досить тривалого побачення, коли Агата мала десять років.

Ульріх не бачив нічого дивного в тому, що за таких обставин вони з Агатою й не листувалися. Та й про що вони одне одному писали б? Коли Агата вийшла заміж уперше, він, як тепер пригадував, був лейтенантом і після поранення на дуелі лежав у шпиталі. Господи, яким же він був віслюком! І то не одним, а, по суті, кількома різними віслюками одразу! Бо йому саме спало на думку, що ота лейтенантська пригода з пораненням тут ні до чого: скоріше за все він був тоді вже майже інженером і мав «важливі справи», того ж і не зміг приїхати на те сімейне свято! А про сестру він почув згодом, що вона дуже кохала свого першого чоловіка. Ульріх уже не пригадував, від кого про це довідався, але що, зрештою, означає: «Вона дуже кохала»?! Просто так кажуть. Агата знову вийшла заміж, і другого її чоловіка Ульріх не міг терпіти. Що-що, а це він знав напевно! Не любив він того чоловіка не лише через особисте враження від нього, але й за кілька його книжок, які він, Ульріх, прочитав, і дуже ймовірно навіть, що саме після того не зовсім випадково про сестру забув. Учинив він не зовсім гарно; однак мусив зізнатися собі, що навіть за минулий рік, коли скільки всього передумав, про сестру жодного разу не згадав, як не згадав про неї й після звістки про батькову смерть. Але на вокзалі він поцікавився у старого слуги, який його зустрів, чи приїхав уже зять, і зрадів, почувши, що професора Гагауера очікують аж на сам похорон, і хоч до похорону лишалося днів два-три, не більше, цей час видався йому самітництвом із необмеженим терміном, який він проведе тепер із сестрою так, неначе вони — найрідніші люди на світі. І марно він питав би себе, який тут зв’язок; мабуть, думка про «незнайому сестру» була однією з тих розлогих абстракцій, де знаходять собі місце багато почуттів, котрі ніде не бувають доречні по-справжньому.

Розмірковуючи про все це, Ульріх повільно входив до знайомого чужого міста, що поставало перед ним. Валізи, до яких він перед самим від’їздом позапихав іще досить чимало книжок, повіз із собою в бричці слуга, який його зустрів; Ульріх пам’ятав цього старого ще з дитинства, той поєднував обов’язки швейцара, мажордома й університетського служника так, що з роками їхні внутрішні межі просто розмилися. Очевидно, саме цьому скромно-замкненому чоловікові Ульріхів батько й продиктував телеграму про свою смерть, і тепер ноги Ульріха здивовано і з приємністю ступали дорогою, що вела їх додому, а його почуття жваво й зацікавлено вбирали ті свіжі враження, якими зачудовує, розростаючись, будь-яке місто, коли ти вже давно його не бачив. У певному місці, яке ноги Ульріха пригадали раніше, ніж він сам, вони разом з ним звернули з головної вулиці, й невдовзі він опинився у вузькому провулку, утвореному лише двома парковими мурами. Навскоси перед Ульріхом стояв невисокий двоповерховий будинок з мезоніном, збоку від нього — стара конюшня, і, все ще притискаючись до паркового муру, виднілася невеличка хатина, де жили слуга з дружиною; хатина мала такий вигляд, немовби геть старий господар будинку, попри всю свою довіру до цих двох, відсунув