Читати книгу - "Осінні новели"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Знайшов - так. Зітхається легенько - слава богу.
Спочинеш трохи, покладеш до серця свій затяганий, чорнилом залитий чарівний талісман - і ще сміливіше, ще вище здіймаєшся вгору.
В таку годину шелестів іноді бур’ян за коморою, і незабаром летіла до мене в двері надкушена кислиця, шматок соняшника або з кавуна лушпина.
Мерщій беру книжку в руки й насуплюю брови.
Склавши руки на грудях, перед дверима стоїть сусіда, мій давній товариш - Мотря.
Зорить очима, мовчить.
Лице суворе, очі в якійсь задумі, а сама вертлява, як дзига. І чорняве-чорняве, як жук, тільки що не загуде.
Знаю, що так не минеться - буде гарикати під дверима, буде витівати, поки не зволоче мене з ліжка. Проте не ворушусь, до останнього терплю.
- Може, тобі принести сюди перину?.. Чуєш, пане?
Як до стіни.
Стоїть, розглядає.
Далі зирк туди, зирк сюди, швиденько, як метіль, влітає в комору. Лице без осмішки, очі бігають, як у злодійчука. Моргне чуть помітно.
- Давай цілуватись! - кине швиденько, нерозбірливо.
Чую, що вся моя вченість злазить з лиця, як стара шкаралуща. Мовчу, перегортаю сторінки в книзі, підвівши брови, знову схиляю над нею голову, хоч не бачу там уже ні одного слова.
Торкає легенько в плече.
- Чуєш, кучерявий, давай! - кивнула бровою, немов отряха-школяр, підмовляючи в чужий сад за грушами.
Аби не засміятись я починаю плаксиво зіпати, щоб було чути аж на городі:
- Ну й що це мені за кара господня!..
Мов вітром винесе Мотрю з комори.
На дверях миттю повернеться, мовчки скривить лице - і зразу виходило, що й сліпий я, отак кривобокий, опудало злюще, мокра тютя,- мельне - і як водою вмило.
Іноді разів зо три на день зазирала вона отак до мене в комору, проте дедалі їй ставало все тяжче одірвати мене од книжок. Скільки не зачіпала вона - я був німий і глухий, а коли прилипала вже дуже гаряче, я починав гомоніти на весь сад. Цього вона найбільше боялась: кидала докірливий погляд і мерщій тікала. Проте забувала швидко й не барилася одвідати знову. Довелось піти на мир. Погодилися на тому, що я пускатиму її в комору, аби сиділа тихо. Зайшовши в комору, вона на диво щиро додержувала свого слова: сидить, бувало, із якою-небудь роботою в руках, немов і нема її тут; так, бувало, й піде, слова не сказавши. Я теж часом зовсім забував про неї над своїми паперами та книжками. Іноді тільки ловив несподівано на собі її очі - глибокі, пильні, допитливі.
- Ну, хоч скажи ж мені - що вони пишуть в отих книжках? - стала якось розпитувати мене.
- Та й нащо воно тобі? - одмагався я.- Все одно зразу не врозумієш.
- Ну, а одначе ж? - допитувалась вона уперто.
Щоб одв’язалась, я починав ліниво, без охоти розказувати.
Слухає, бувало, слухає, оком не зведе, далі осмутніє, хитає головою.
- Господи, і яка ж я дурна на світі вродилася - нічого не бачу, нічого не розумію, ходжу, як сліпа - і кому мене треба, отаку дурепу... Тільки й знаю: ги-ги-ги! та га-га-га! - перекривила вона себе.
І задумається надовго.
А то раз напосілася: зроби та й зроби диктовку.
Школи вона не скінчила, читать книжки не мала охоти, і я не розумів, для чого здалася їй та диктовка.
Беру з недовір’ям книжку, щось диктую, осміхаючись.
Понаписувала вона такого, що я, розглядаючи, зареготав, як шалений. Вона вихопила свій папір, не давши мені дочитати, почервоніла й утекла сердита.
Більш не згадувала про це, тільки було помітно, що почала чогось частіш задумуватись.
За день до мого од’їзду я востаннє похапцем передивлявся свої книжки. Мотря, як бувало й раніш, сиділа на ліжку й пильнувала коло вишивання. Сьогодні вона з самого ранку не виходила з комори. Робота в неї кипіла в руках, а в голові - видно було з лиця - снувалися, не переставали якісь свої думки.
День був гарний, погожий. У городі і в саду ясіли свіжі, живучі осінні квіти: різнобарвні гайстри, палка красоля, гвоздики, гарячий, як кров, королевий цвіт. Між зеленим морем листу на дереві подекуди визирали, як сивина в голові, пожовклі листочки; на рові од поля палав уже кущ глоду: вище над деревом снувало біле, як срібло, блискуче бабине літо, а вгорі прослалося небо - чисте, спокійне, холодним чаром повите.
Дмухнув у комору вітрець, свіжий, аж бринить.
І чогось мені стало радісно, так радісно, що аж серце затремтіло. Здавалося, що радощі збігалися до мене струмочками з усього світу. Десь дожидало мене таємне, блискуче, принадне, як чари, життя, а тут усі привітні до мене, люблять, надії якісь покладають; навіть ось ця непосида - і та примовкла, сорочку мені дошиває.
Я, глянувши на неї, осміхнувся.
Мотря подивилась на мене і знову схилилась над роботою.
* * *
Глянула вдруге, почервоніла - і шитво, як блискавка, полетіло кудись у куток...
Гасаємо по грядках, по малині, між бур’янами, жалимо одно одного кропивою, кидаємось реп’яхами.
Чути коло воріт - мати гукає Мотрю до хати.
Ми кусаємо губи, щоб голосно не сміятись, бігаємо мовчки, як тіні, а лиця горять, як віхті соломи. Шелестять тільки бур’яни.
Впіймав за руку - подряпану, з пухирями од кропиви, червону й гарячу.
І, на моє диво, Мотря одразу перестала пручатись, схилила голову й зітхнула. Я чогось випустив її руку, приглядаюсь до неї.
- Так оце ти вже завтра й поїдеш? - тихо спитала вона. Потім додала з докором: - Тепер, бач, пустуємо, а колись приїдеш, то й «здоров» не скажеш.
Мені стало смутно й чогось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінні новели», після закриття браузера.