Читати книгу - "Ностальгiя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він і сам страждав від нього не менше, знав, що це зводить між ними ще більшу стіну, але й у словах не знаходив ради: минув для них той золотий час, коли можна говорити про дощ і про сніг, про моди і фільми, про Аллу Пугачову й солом’яного бичка, можна говорити, зазираючи одне одному в очі, несусвітні дурниці і знаходити в тому неабияку втіху.
А тоді, пізно вночі, він прийшов веселий, сказав:
— Все!
— Що все? — спитала Софія.
— Я послав того самодура під три чорти.
— Шефа?
— Авжеж. Виказав усе, що про нього думав, і поклав на стіл заяву.
— Ти пішов з видавництва?
— Уявляєш, натрапляє він у рукописі на те місце, де герой купує цукерки «Пікова дама», викреслює навхрест, а мені погрожує доганою. Вгадай чому? — У Миколи був той вигляд, який Софія називала «равлик-павлик виставив ріжки».
— Гм… Дефіцитні цукерки?
— Я теж спершу подумав, що Лука Лукич засумнівався в реальності такого факту. Але річ не в тому.
— «Пікова дама»… Щось пов’язане з картами?
— Та ні, — тішивсь Микола. — Ніколи не вгадаєш, я сам довго не міг второпати, де тут крамола.
— То де ж?
— А в цукерках!
— Ну, звісно. — Софія знизала плечима: загримів з роботи і гопки скаче. Загадки загадує.
— Виявляється, «Пікова дама» з лікером. А це, каже Лука Лукич, алкогольна пропаганда. У той час, каже, коли весь наш народ бореться із зеленим змієм… Ну, тут уже я не стримався, послав його…
— А сам куди? На кондитерську фабрику? Чи на лікеро-горілчаний?
— А нікуди! — сказав він, вловлюючи розчарування в її голосі. І повторив дражливо: — Ні-ку-ди!
Софія змовчала. Знала, що зачепи його зараз за живе, і Микола знову заб’ється у свою мушлю, набере в рот води — не достукаєшся, не догукаєшся.
— Знаєш, що я написав у заяві? «Прошу звільнити мене з роботи. Я стомився».
— Це схоже на тебе.
Софія хотіла було взяти нову сигарету, але тут його долоня лягла їй на руку: не треба; і цей лагідний, примирливий жест її насторожив. Вона подивилася йому в очі й побачила, що радості там ні грамини, його сірі очі були сиві й сумні, як осінні дими. Де й ділася дженджуристість — Микола притих, опустив плечі, але це була не та мовчазна похмурість, якою він одгороджувався від Софії, це був сум, відкритий для неї.
— Я справді стомився, — сказав він.
Софія мовчала, відчуваючи, що це тільки початок розмови.
— Стомився так жити. Не сердься на мене, але думаю, що якийсь час нам треба побути нарізно. Спочити одне від одного.
— Ми й так спочиваємо вже давно.
— Ні, ти знаєш, про що я кажу.
— Що ти надумав? — обережно спитала вона.
— Я поїду.
— Куди?
— В село, — сказав він.
— Надовго?
— Не знаю. Може, на місяць, може, на два. Врешті-решт, я ще не був у відпустці.
— Ти можеш взяти малого. Хай побігає на природі.
— Я не до матері їду.
— Не розумію.
— Я оце був у Стаха. У нього є хата над річкою. Там ніхто не живе. Тітка померла, а хату переписала на Стаха. Це кілометрів за триста від Києва. Саме те, що мені зараз треба.
— Не розумію, чому тобі не поїхати до матері. Узяв би малого, було б кому за вами доглянути.
— Ні, Соню, це надто близько. І потім… я не гуляти їду. Звичайно, можна і порибалити, Стах каже, що там розкішна риболовля, але справа не в цьому.
— А в чому? — спитала Софія, і в її голосі забряжчали прискіпливі нотки. — У тому, щоб далі від нас?
— Ні, — лагідно мовив Микола: було приємно, що її це не радує. — Мені треба сховатися десь у глухий куток. Хочу написати одну річ.
— Кіносценарій?
— Звідки ти знаєш? — Микола так здивувався, наче вона читала його думки. Однак усе було дуже просто.
— Ти викидаєш у сміття купи паперу. Я дещо читала.
— Он як. Я радий, що ти така уважна до мене, — сказав він. Це була правда.
— Навіть те, що ти рвеш, мені дуже подобається. Але боюся, що кіностудія тільки висотає з тебе нерви. Сам знаєш, що то за фірма.
— Знаю. Можливо, так і буде, як ти кажеш. Проте воно мене мучить, Соню. Ти розумієш?
— Добре, якщо тільки це, — сказала Софія, викликаючи його на одвертість, але Микола вів далі:
— До того ж вони прийняли мою заявку.
— Найчастіше усе на цьому й кінчається.
— Так, але принаймні я отримаю чималий аванс, щоб кілька місяців не думати про шматок хліба. Я робитиму те, що хочу, зі спокійною совістю. Це головне.
— Спершу ти говорив про місяць-другий, а тепер про кілька?
— Не знаю, як воно вийде.
— Дивися, — сказала вона. — Діло твоє.
— Ти боїшся, що доведеться повертати аванс?
— Я не того боюся.
— Все буде добре, Соню.
— Чогось мені неспокійно, — мовила Софія. — Розкажи мені про свій сценарій.
— Тобі справді цікаво?
— Дуже. Про що він?
— Про що? Про дерева… траву… любов…
— Гарно, — сказала Софія. — Це дуже гарно: про дерева, траву і любов. А якою буде вона?
— Хто?
— Та жінка. Якщо є любов, то мусить бути і жінка, правда ж?
— Звичайно. Вона буде схожа на тебе, — чудно всміхнувся Микола. — Чорні очі, полунично-розкішні губи… Жаль, що не знайдеш такої гарної акторки.
— Жартуєш, — сказала Софія, не приховуючи задоволення. — А ти знаєш, який завтра день?
— Здається, п’ятниця.
— До чого тут п’ятниця? Я так і знала, що ти забудеш. Десять років, як ми з тобою зустрілися.
— Справді?
Він мав погану пам’ять на дати, і Софія завжди нагадувала йому про дні народження та маленькі ювілеї їхнього родинного життя. Одного разу, коли його допитував слідчий, перескакуючи з п’ятого на десяте, щоб заплутати і збити з пантелику, Микола
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ностальгiя», після закриття браузера.