Читати книгу - "Дух Росії"

"змову Сатани". Невдовзі це підтвердили події революції в Росії, коли всі росіяни, без огляду на політичні та ідеологічні розходження, об'єднувалися в один табір для війни з українством. По-друге, Російська імперія реально ніяк не піддавалася демократичному реформуванню, вона могла існувати тільки на основі максимального централізму, несвободи, деспотичної системи. І це також підтвердили події російської революції ХХ ст., коли владу змогли захопити саме большевики як ультрадеспотична ідеологічна та політична сила; зрештою, це правило підтвердили події і спосіб розвитку посткомуністичної Росії: сьогодні демократія – це лише ширма для цілком автократичного, суворо ієрархізованого путінського режиму.

Цей історичний і політичний драгоманівський шлях у безвихідь поступово почали корегувати впливи Західної України, особливо Галичини, яка перебувала у складі Австро-Угорської імперії і, відповідно, не мала фатального малоросійського комплексу. Нова українська інтелігенція, яка масово почала формуватися у цьому регіоні у 1860-і роки, широко використовувала досвід національно-культурних і національно-визвольних змагань народів Середньої Європи – чехів, поляків, сербів, румунів, болгарів та ін. У результаті у парадигму національного руху в Галичині і Буковині були введені чіткі принципи національної унікальності, віднайдення власних етнічних коренів у слов'янських глибинах, моделювання майбутньої державної суверенності. Хоча довший час західноукраїнські інтелектуальний і культурницький дискурси поступалися наддніпрянському за своїм рівнем, проте поступово вони зуміли стати принаймні відомими для драгоманівської інтелігенції і певною мірою скоригували її погляди. Найбільше в цій ділянці відзначився Іван Франко (1856-1916), колишній учень М.Драгоманова, що зумів перерости свого вчителя.

Квінтесенцією галицького політичного мислення в аспекті російськості можна вважати книжку Лонґина Цегельського (1875-1950) "Русь-Україна і Московщина-Росія", що з'явилася у Львові у 1901 р. Ось головні історіософські та націологічні висновки цієї етапної праці:

"Ми переконалися:

1) що вже в найдавніші часи існувала племінна різниця поміж наддніпрянськими та наддністрянськими "руськими" племенами і надволжанськими в'ятичами, які мали походити "отъ ляховъ";

2) що назви "Русь", "русин" і "руський" постали у наддніпрянській Україні на Київщині, то ця назва поширилася опісля на всі слов'янські племена Наддніпрянщини і Наддністрящини, завойовані київською "Руссю";

3) що згодом "руськими" назвалися і московські племена, оскільки вони були завойовані "руськими" князями з київсько-руського роду;

4) що ті московські племена ворогували з київською "Руссю" і намагалися відірватися від "руської" держави;

5) що московський князь Андрій Боголюбський знищив Київ, аби підняти свою Московщину;

6) що із приходом татарів (монголів) окремо трималися московські князі, а окремо – українсько-руські;

7) що згодом король Данило з Галича спробував зібрати всі українсько-руські землі в одну державу, в єдине королівство;

8) що пізніше "литовсько-руська" держава охопила всі українські землі, за винятком лише Галичини, а московські землі залишились окремо;

9) що ця "литовсько-руська" держава ворогувала з Москвою, і Москва лучилася навіть з татарами проти литовської Русі-України;

10) що коли згодом на Вкраїні постало козацтво, то воно намагалося відірватися від Польщі і здобути собі самоуправу;

11) що славний козацький гетьман Конашевич-Сагайдачний завоював Москву;

12) що гетьман Богдан Хмельницький здвигнув самостійну українську державу, незалежну і від Польщі, і від Москви;

13) що Хмельницький тільки через необхідність пішов на спілку з Москвою, а перед тим на спілку з турками;

14) що Москва й не думала допомагати Хмельницькому у визволенні Волині, Поділля, Галичини й Білої Русі з-під Польщі;

15) що Хмельницький ще перед смертю думав відійти від спілки з Москвою та уклав угоду із Швецією;

16) його наступник, гетьман Виговський, разом із Немиричем, відійшли від Москви і, через "Гадяцьку угоду" з Польщею, задумали заснувати самостійне "руське князівство";

17) що те саме думав і їх наступник, Богданів син, гетьман Юрій Хмельницький;

18) що Москва втручалася в українські справи, провокувала на Вкраїні заколоти і ослаблювала владу гетьмана, а на гетьманів висувала негідних людей з метою знищити українську державну самостійність;

19) що гетьман Петро Дорошенко збирався знов об'єднати всю Русь-Україну в одну державу під протекторатом султана;

20) що Москва і Польща не допустили до цього, поділивши поміж собою Україну у 1667 році в Андрусові, аби легше її здолати;

21) що гетьман Мазепа з Гордієнком та запорожцями збиралися знов визволити Україну та побудувати самостійну, демократичну українську республіку;

22) що те саме хотів здійснити Орлик і його товариші, емігранти з України;

23) що Москва, особливо – цар Петро І і цариця Катерина ІІ, намагалися знищити Україну, а всіх українців, які виступали за волю рідного краю, саджали в тюрми або висилали в далекі землі, Сибір і т.д.

24) що цариця Катерина ІІ скасувала козацько-українське самоуправне гетьманство і завела на Вкраїні московські порядки;

25) що кошовий отаман Запоріжжя, Кальнишевський, та проводир Гайдамаччини Залізняк планували воскресити українсько-козацьке гетьманство;

26) що московська цариця Катерина ІІ допомогла Польщі придушити Гайдамаччину і що вона звеліла зруйнувати останню українсько-козацьку республіку – Січ;

27) що московська цариця Катерина ІІ завела на Вкраїні кріпацтво і роздала українські землі разом із людьми своїм улюбленцям, московським панам та генералам;

28) що тим способом Москва добила українську волю, за яку русини-українці боролися до останку;

29) що наш народ небавом знову відродився, як на російській Україні, так і в Галичині;

30) що "Кирило-Мефодіївські братчики" у 1846 році думали про самостійну Русь-Україну, і про те саме думав Тарас Шевченко;

31) що галицькі русини у 1848 році оголосили себе окремим народом і від поляків, і від москалів;

32) що Москва переслідуваннями намагалася придушити український рух і заборонила навіть українську мову в друці, школі, церкві та уряді;

33) що наш народ і в Галичині, і в російській Україні став до боротьби з чужинцями – поляками та москалями, і бореться за побудову самостійної української держави, не бажаючи приставати ні до Польщі, ані до Москви;

34) що з усього цього виходить, що ми, русини-українці, є окремим народом, який має свою окрему історію і свої окремі інтереси та бореться за повну незалежність у будучині[1].

У Наддніпрянській Україні в 1900 році з'явилася знаменита брошура Миколи Міхновського "Самостійна Україна" – головний маніфест новітнього українського націоналізму, який суттєво розбивав половинчасте, лоялістське мислення української інтелігенції. Саме М.Міхновському належить заслуга привнесення в атмосферу українського визвольного руху ідейної категоричності, пристрасті, наступальності. Однак загалом до 1917 р. такі, як він, були майже в жалюгідній меншості серед свідомого українства, яке й надалі "накульгувало" на автономізм програмності і партикулярне народництво у ментальності.

ІІ

Діяльність і творчість Дмитра Донцова (1883-1973) почалася у період 1-ї російської революції 1905 року. Тоді він проживав у Санкт-Петербурзі, де студіював в університеті. Перед тим, від 1900 року,