Читати книгу - "Одинадцять хвилин"

І ось, нарешті, сталося.

Одного ранку хлопець підійшов до неї й попросив позичити йому олівця. Марія не відповіла нічого, вдала, ніби це несподіване звернення страшенно її розсердило, й прискорила ходу. Вона закам’яніла від жаху, коли побачила, що він прямує до неї, їй стало лячно на думку, що він здогадається, як палко вона його любить, як сподівається, що він теж її покохає, візьме її за руку й удвох вони проминуть шкільні ворота й підуть до самого кінця вулиці, а там — як казали люди — починається велике місто, де живуть герої з романів та артисти, де багато машин і багато кінотеатрів і де їх чекає безліч чудових розваг.

Протягом решти дня вона так і не змогла зосередитися на уроках, вона страждала від своєї безглуздої поведінки, але водночас відчувала полегкість, бо знала тепер, що хлопець також звернув на неї увагу, адже олівець вочевидь був тільки привід для того, щоб розпочати розмову, бо коли він до неї наблизився, вона помітила ручку, яка стриміла в нього з кишені. Тож вона вирішила дочекатися наступного разу і протягом цієї ночі, а також ночей, що прийшли після неї, обмірковувала, як вона йому тепер відповість, прагнучи знайти ту відповідь, яка стане початком чудової пригоди, що їй не буде кінця.

Та не було ніякого наступного разу; хоча вони й далі ходили до школи вдвох, іноді Марія йшла на кілька кроків попереду, стискаючи олівець у своїй правій руці, а іноді трохи відставала, щоб мати змогу дивитися на нього з ніжністю, — проте ніколи більше він не промовив до неї жодного слова, й вона мусила задовольнитися тим, що любила його і мовчки страждала до самого кінця навчального року.

Протягом наступних вакацій, які тривали нескінченно, вона іноді прокидалася вранці з ногами, залитими кров’ю, думаючи, що скоро помре; тож вирішила залишити для хлопця листа, аби він знав, що був великим коханням її життя, й плекала намір забитися в глухий сертан, щоб там її пожерли дикі звірі, які вселяли моторошний жах місцевим селянам: вовкулака або безголовий мул. Тільки в цьому випадку її смерть не принесла б великого горя її батькам, адже бідняки завжди зберігають надію, попри всі нещастя, які завжди їх спостигають. Тож вони житимуть собі далі, думаючи, що її викрала якась багата бездітна родина, й, можливо, одного дня, десь у майбутньому, вона повернеться вельможною і багатою дамою — тоді як предмет нинішнього (і вічного) кохання її життя ніколи не зможе про неї забути, щоранку терплячи люті муки й гірко дорікаючи собі за те, що жодного разу не озвався до неї.

Вона так і не написала того листа, бо одного дня мати увійшла до кімнати, побачила кров на простирадлі, усміхнулася й сказала:

— То ти вже стала дівкою, дочко моя.

Вона захотіла знати, який зв’язок між тим, що вона стала дівкою, і кров’ю, яка витікала з неї, але мати не змогла чи не захотіла пояснити їй це прямо, а тільки підтвердила, що це явище цілком нормальне і що віднині їй раз на місяць доведеться запихати між ноги днів на чотири або п’ять клапоть матерії, згорнутий у формі кукурудзяного качана, яка всмоктуватиме цю кров. Марія запитала, чи чоловіки користуються якоюсь трубочкою, аби кров не капала їм на штани, й довідалася, що таке буває лише з жінками.

Марія стала дорікати Богові, але зрештою призвичаїлася до цієї щомісячної кровотечі. Проте вона ніяк не могла звикнути до відсутності хлопця і знову й знову дорікала самій собі за свою дурну поведінку, коли кинулася навтіки від того, кого найбільше жадала. За день до того, як мали розпочатися заняття в школі, вона пішла до єдиної в їхньому місті церкви й заприсяглася перед образом святого Антонія, що візьме ініціативу на себе й сама першою заговорить до хлопця.

Наступного дня вона нарядилася, як могла, вдягнувши сукню, пошиту їй матір’ю спеціально для цієї оказії, і вийшла з дому, дякуючи Богові за те, що вакації нарешті закінчилися. Але хлопець не з’явився. Минув цілий наповнений гіркою мукою тиждень, аж поки вона довідалася від подруг, що його вже немає в місті.

— Поїхав кудись далеко, — сказала котрась.

У ту мить Марія зрозуміла, що певні речі втрачаються назавжди. Вона також зрозуміла, що існує місце, яке називають «далеко», що світ широкий, а її містечко — маленьке і що цікаві люди рано чи пізно кудись від’їжджають. Їй би теж хотілося кудись виїхати, але вона була ще дуже юна. І все ж таки, дивлячись на запилюжені вулиці містечка, в якому жила, вона твердо постановила, що одного дня вирушить у далекий світ слідом за хлопцем. Кожної з наступних дев’яти п’ятниць, згідно зі звичаями своєї віри, вона брала причастя й просила Діву Марію, щоб та допомогла їй вибратися звідси.

Протягом якогось часу вона страждала, марно намагаючись знайти сліди хлопця, але ніхто не знав, куди подалися його батьки. А тим часом світ почав здаватися Марії занадто великим, на кохання вона стала дивитись як на щось занадто небезпечне, а на Діву Марію — як на святу, що жила десь на дуже далекому небі й анітрохи не зважала на смертних, які зверталися до неї зі своїми проханнями.

* * *

Минуло три роки, Марія здобула у школі певні відомості з географії та математики, почала дивитись телесеріали, прочитала, знову ж таки в школі, свої перші еротичні журнали і почала вести щоденник, розповідаючи в ньому про своє одноманітне життя і про своє бажання близько познайомитися з тим, про що довідувалася від учителів на уроках, — побачити океан, сніг, чоловіків у тюрбанах, елегантних, обвішаних коштовностями жінок. Та позаяк ніхто неспроможний жити нездійсненними бажаннями, — а надто коли твоя мати швачка, а батька ніколи не буває вдома, — вона швидко зрозуміла, що їй треба насамперед перейматися тим, що відбувається навкруги неї. Вона стала більше приділяти уваги навчанню, щоб домогтися успіхів у житті, й водночас шукала кого-небудь, із ким би могла поділитися своїми авантюрними мріями. Коли їй виповнилося п’ятнадцять, вона закохалася в хлопця, з яким познайомилася на одній із процесій Страсного Тижня.

Вона вже не повторила помилку, якої припустилася колись у дитинстві: вони розмовляли, подружили, ходили разом у кіно та на всілякі свята. Вона також відзначила, що, як і у випадку з тим малим хлопчиськом, кохання більше пов’язувалося для неї з відсутністю, аніж з присутністю