Читати книгу - "Second life (Друге життя)"

Серафим розсміявся.

— Вибач, дурний жарт. Dirty joke.[10] Ми, Серафими, циніки невиправні. Просто схиблені на чорному гуморі. Про що це я? Ага, про культурний шок. І депресія тебе чекає, і болюче звикання… Так що будь готовий до всякого!

Артем слухав Серафима, намагаючись запам’ятати все, що він каже.

Аж раптом він відчув, що з ним коїться щось дивне. В очах зненацька потемніло, почав смикатися в конвульсіях, з рота потекла піна. Він втратив свідомість.

Отямившись, побачив, що лежить на землі.

Серафим подав йому руку і допоміг підвестися.

— Що це було? — спитав Артем, трохи похитуючись — паморочилося у голові.

— Електричний шок. Тебе хочуть повернути до життя. Хочеш назад?

— Ще не знаю.

— Потерпи. Зараз мине…

Серафим уважно дивився на Артема. Він умить посерйознішав. Його грайливий тон і цинізм десь зникли.

— Мабуть, не можна тебе поки що лишати самого в такому стані.

— Це може повторитися ще раз?

— Хто його знає? — віртуозно уникнув відповіді Серафим. — Ну що ж, ще раз welcome у потойбічний світ!

І Серафим прочинив важкі дерев’яні двері до під’їзду старого напівзруйнованого київського будинку дореволюційного зразка.

На них війнуло затхлістю.

Коли очі звикли до темряви, з мороку виринули сходи, що вели нагору. Вони були також добряче поруйновані часом, між сходинками зяяли діри. Судячи зі звуків, що долинали згори, в будинку хтось мешкав, причому тих «когось» було дуже багато.

— Обережно, не зашпортнись, — попередив Серафим. — Ходімо.

Артем піднімався сходами дуже повільно. Він навчився ходити так останнім часом, відколи почав відчувати пекучий вогонь у грудях. Однак тепер він нічого не відчував.

Піднявшись на другий поверх, вони опинилися у довгому коридорі, де обіч двох стін розташувалися двері до квартир. Штукатурка на стінах облупилася, плінтуси повідпадали, по кутках висіло павутиння, двері майже всі були прочинені. Всюди снували люди.

Серафим завів Артема через одні двері до помешкання. Артему здалося, що він упізнає цю квартиру. Саме в такій жила його бабуся, коли він був малим. Величезна кімната, переділена шафами на кілька сегментів. За великим «комунальним» столом, заваленим наїдками, сиділа весела компанія. Здається, щось святкували.

Артем не знав цих людей, але вони йому не були зовсім чужими. Таку сцену застілля він не раз бачив у бабусиному домі. Здається, тим людям він також не видавався чужинцем, вони визначили це за своїми, лише їм відомими ознаками. Один чоловік устав із-за столу і махнув Артему рукою, мовляв, сідай до нас. Він зробив це на правах господаря і відразу ж на мигах показав через стіл жінці, напевно, своїй дружині, щоб вона принесла додаткову тарілку й чарку. Зрозуміти це було неважко: так завжди робили в київських комуналках, коли в домі з’являвся гість.

Артем присів на старий дерев’яний стілець зі шкіряними вставками на сидінні й спинкою, оббитою золотистими цвяшками. Невдовзі перед ним з’явився й посуд. Господиня, за старим київським звичаєм, сама накладала гостеві страву з кожної великої тарілки. Артем краєчком ока зауважив знамениті київські «салатики»: «Олів’є», «Мімозу», «салат із плавленого сирка з часничком», «оселедця під шубою», а також рибу

в томатному соусі, картоплю з м’ясом, товсто нарізані кружальця ковбаси, квашену капусту і квашені огірочки. В старомодну чарку хлюпнули якогось напою. Це була тягуча темно-вишнева рідина. Напевно, кріплене кримське вино. Таке подавала його бабуся своїм гостям. Це було хорошим тоном, дуже хорошим тоном (хоча й дещо старомодним уже на час його дитинства) київського міщанського штибу.

Артем згадав про бабусю — художницю-костюмера Оперного театру.

«Може, вона десь тут, за столом? Адже я на тому світі!Недаремно мене Серафим привів саме сюди. До речі, де він?»

Артем роззирнувся. Серафим десь зник.

Тоді він почав роздивлятися жіночі фігури. Жодна з них не нагадувала бабусю, навіть у молодості.

Тим часом присутні за столом жваво розмовляли, Артем ніяк не міг зосередитися на розмові.

Їсти не хотілося, однак лишити щось у тарілці, за старим київським звичаєм, означало нанести образу господині. Він покуштував салат «Олів’є», який так любив у дитинстві. І не відчув смаку. Він узяв іще, іще. Потім приступив до інших наїдків, яких «з горою» наклала йому господиня. Те саме. Він поглинав їжу, намагаючись «упіймати» хоча б натяк на смак, однак безрезультатно.

— Диви, як зголоднів! — підморгнув чолов’яга, що сидів праворуч. Артем його не знав, це точно. Однак було те саме відчуття, що той йому не чужий.

Компанія за столом обговорювала фільм Сергія Параджанова «Цвіт граната». Артем усміхнувся: як він любив дитиною сидіти на великому кріслі, тримаючи ведмедика в руках, закутавшись вовняним картатим бабусиним пледом, і слухати безкінечні розмови бабусиних гостей про мистецтво! Бабуся особисто знала багатьох «зірок» тодішньої богеми, і вони часто навідувалися до неї на чайок під оранжевим абажуром. Бабуся була невиправно старомодною і революційно модною водночас. Це створювало її неповторний стиль: вона носила екстравагантні костюми, однак при цьому припасовувала до свого одягу шматочки старих речей, називаючи це дивним тоді словом «вінтаж».

…Власне, цю ідею «вінтажу» Артем втілив у своєму магістерському проекті елітних резиденцій, який разом із собою зміг відразу ж по захисту «продати» престижній девелоперській фірмі, співзасновником якої був батько Елізабет, фірмі, якій потрібні були іноваційні нестандартні проекти, аби стабільно утримувати своє місце на переповненому ринку…

Артем спробував зосередитися на розмові, що велася за великим комунальним столом, але впіймав себе на тому, що не може розрізнити слів. Однак йому дивним чином було зрозуміло, про що йдеться.

«Тут, у потойбічному світі, комунікація відбувається інакше», — зробив для себе висновок Артем і записав цю інформацію на свій мозковий хард-драйв.

Г осподар столу підвівся і жестом зімітував, неначе вдягає на голову велетенську шапку, і Артем збагнув, про що йдеться: про ту славнозвісну фотографію Параджанова, де в нього на кавказькому береті стоїть китайський ліхтарик, на якому, в свою чергу, сидить голуб. А оголені груди режисера прикриває букет із лілій.

«Ні, це все ж таки не добре, що я не розрізняю слів», — подумав Артем і напружив слух.

Проте йому нічого не вдалося. Він усе чудово розумів, проте слів так і не чув, — власне, чув, але не розумів змісту, тобто кожне слово було зрозумілим, проте вкупі вони не поєднувалися в логічну фразу.

Артем підняв чарку і пригубив вина. Це було супроти київського звичаю, коли пили лише всі разом «по команді», після виголошеного тосту.

Він відчув, що на нього скоса подивилися, однак, як це