Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

Уранці солдат підійшов до маленького заґратованого віконця. Усі поспішали за місто дивитися, як його страчуватимуть.

– Агов! – гукнув солдат хлопчині-шевцю. – Збігай-но і принеси моє кресало, тільки швиденько! Одержиш чотири монети!

Почувши про чотири монети, хлопчина прожогом кинувся по кресало і приніс його солдатові.

І от настав час страти. Солдатові вже збиралися накинути мотузку на шию, але він сказав, що йому б дуже хотілося викурити люльку перед смертю.

Король погодився, і солдат вийняв кресало. Він ударив по кременю один раз, тоді двічі, тоді тричі – й перед ним з’явилися всі троє собак!

– Допоможіть мені! – наказав солдат.

Собаки кинулися на суддів, на короля й королеву. Варта перелякалась, а всі люди закричали:

– Солдате, пожалій! Будь нашим королем!

Солдата урочисто посадовили в королівську карету й повезли до палацу. Усі троє псів бігли поряд. Солдат одружився з прекрасною принцесою, і весільний бенкет тривав цілий тиждень, а собаки теж сиділи за столом!

Гидке Каченя

Улітку, коли вже пожовкло жито, під лопухом на яйцях сиділа качка. Висиджувала вона яйця вже давно, і їй це добряче набридло.

Нарешті шкаралупа яєць затріщала, і з них з’явилися каченята. Вони сяк-так повибиралися й почали роззиратися довкола. Їм подобався світ – аякже, бо ж тут було значно краще, ніж у тісній шкаралупі!

– Ох, найбільше яйце цілісіньке! – сказала качка, зітхнувши, і знову всілася на нього.

– Як справи? – спитала її стара качка, що проходила поруч.

– Іще одне яйце лишилося! – сказала молода качка. – Але поглянь на інших! Просто чудові! А як схожі на батька!

– Стривай-но, а що, як то в тебе індиче яйце? – мовила стара качка. – Мені якось підкинули чуже. Ну й мороки з індичатами, скажу я тобі! Вони бояться води, не йдуть і годі! Так і є! Індиче! Покинь його!

– Та ні, посиджу ще! – відповіла молода качка.

– Ну, як хочеш! – сказала стара качка й пішла геть.

Нарешті затріщала шкаралупа, і з найбільшого яйця з’явилося величезне негарне пташеня.

– Яке воно велике! – сказала качка, уважно обдивляючись його. – І зовсім не схоже на інших! Невже й справді індича?

Наступного дня була чудова погода, й уся качина сім’я вирушила до канави. Миттю качка опинилась у воді.

– Ідіть за мною! – покликала вона каченят, і ті також кинулись у воду, хутко виринули й попливли. Негарне каченя не пасло задніх.

– Яке ж це індича? – сказала качка. – Ні, це мій син! І не такий уже він негарний! Швидше, швидше, ходімо до пташника! Тримайтеся до мене якнайближче й пильнуйте – неподалік можуть бути коти!

– Уклоніться старій качці! – звеліла каченятам мати, коли вони дісталися пташника. – Вона тут найвельможніша, бо іспанської породи! Вона має на лапці червоний клаптик – це знак найвищої нагороди. Пов’язуючи його, люди дають зрозуміти, що не бажають цю відзнаку втратити; за цим клаптиком усі стару качку впізнають. Не тримайте лапок укупі! Чемні каченята мають тримати лапки нарізно й вивертати їх назовні! Молодці! Ануте! Кланяйтесь і крякайте!

Каченята так і зробили.

Качки оглядали їх і бурчали:

– Ну от, прийшли, наче нас тут і так мало! А це яке гидке!

Одна качка навіть дзьобнула його в шию.

– Дайте йому спокій! – звеліла качка-мати.

– Воно таке величезне й негарне! – відказала кривдниця. – Воно дуже дивне!

– Усі дуже милі, крім одного… – підсумувала стара качка з червоним клаптиком на лапці. – Добре було б його переробити!

– Так, – відповіла качка-мати, – можливо, воно негарне, зате має добре серце і плаває навіть краще за інших. Я гадаю, що воно виросте, погарнішає або зробиться з часом трохи меншим, – і вона лагідно провела дзьобом по пір’ячку великого каченяти. – Окрім того, це селезень, а для селезня краса на така вже й важлива.

– Інші каченята милі! – сказала стара качка.

Усіх каченят полюбили у пташнику. Лише бідолашне гидке каченя весь час дзьобали та штовхали. З нього глузували всі – і качки, і кури.

– Воно надто велике! – казали всі, а індик, що народився зі шпорами на ногах і тому вважав себе особливим, надувся і, підлетівши до каченяти, сердито залопотів; його гребінь налився кров’ю. Бідолашне каченя розгубилося: воно ж не винне, що таке потворне!

Далі було ще гірше. Усі проганяли каченя, навіть рідні брати й сестри люто казали йому: «Хоч би вже кішка тебе вхопила!» І навіть мати додавала: «Очі б мої тебе не бачили!»

Качки дзьобали його, кури щипали.

Одного разу каченя не витримало, перебігло пташник і махнуло через паркан! Пташки злякано знялися з кущів. «От яке я потворне, пташки злякалися мене!» – гірко подумало каченя й кинулося тікати. Воно бігло аж до болота і там просиділо всю ніч, утомлене й самотнє.

У цьому болоті жили дикі качки. Вранці вони всі повилітали з гнізд і побачили каченя.

– Ти хто? – спитали вони.

Каченя розкланялося на всі боки.

– Ти страшенно потворне! – сказали дикі качки. – Навіть не думай породичатися з нами!

Де вже було бідолашному каченяті думати про це! Воно мріяло про одне: щоб йому дозволили спокійно посидіти в очереті й попити болотної води.

Два дні воно жило на болоті, а третього дня з’явилися два дуже горді дикі гусаки, що лише нещодавно вилупилися з яєць.

– Послухай! – сказали вони. – Ти дуже, дуже потворне! Хочеш літати з нами й бути вільним птахом? Неподалік, в іншому болоті, живуть милі дикі гуски. Справді, вони дуже милі! Ти таке потворне, що, певно, матимеш у них великий успіх!

Раптом над болотом почувся дивний звук, і обидва гусаки впали в очерет, а вода забарвилася їхньою кров’ю. Звук повторився, тоді знов і знов. Мисливці оточили болото, навколо бігали мисливські пси, усе оповив блакитний дим. Каченя було ні живе ні мертве від страху. Щойно воно хотіло сховати голову під крило, як перед ним опинився мисливський пес, язик його був висолоплений, а злі очі виблискували. Він пильно глянув на каченя, вишкірив гострі зуби й побіг далі.

– Слава Богу! – перевело дух каченя. – Отже, я таке потворне, що навіть собака не хоче вкусити мене!

І воно зачаїлося в очереті й сиділо тихо-тихо до вечора.

Стрілянина стихла лише під ніч, але минуло ще багато часу, перш аніж каченя наважилося встати, роззирнулося й кинулося бігти полями та луками. Дув такий сильний вітер, що каченя ледве-ледве трималося на лапках. До ночі воно добігло до хатинки, яка