read-books.club » Пригодницькі книги » Федько у пошуках чупакабри 📚 - Українською

Читати книгу - "Федько у пошуках чупакабри"

139
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Федько у пошуках чупакабри" автора Сергій Володимирович Гридін. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 22
Перейти на сторінку:
і, вільно несучи рюкзак (незважаючи на принишклого, але від того анітрохи не легшого Маркіза всередині), побіг по сходах. За ним потрюхикали Професор з Сашком.

Внизу, кинувши речі до багажника (хлопці тільки гмикнули, уявивши вираз Маркізової морди), тато сів за кермо і відчинив задні дверцята. Хлопці зручно вмостилися, готові до подорожі. Через три години екіпаж мав прибути на місце призначення…

Розділ 2

— …Гм-м-м! Я показав непоганий час! — подивився на годинник тато. — На вісім хвилин скоріше, ніж минулого разу! Ну, і де це наші родичі, чому не зустрічають? — і він вимогливо посигналив.

Через кілька секунд хвіртка розчахнулась, і на дорогу вибіг маленький хлопчак. Він радісно кинувся до машини, щось гукаючи і розмахуючи руками. Біленький і собі вилетів назустріч, схопив малечу в обійми і закружляв з нею по дорозі.

Це був ніхто інший, як Павло Віталійович Барабаш власною персоною — син тітки Тані та дядька Віталька, а його — Сашка — рідно-двоюрідний брат. Павлуша мав шість років, але був серйозним не по літах і завжди величав себе Павлом Віталійовичем. Тільки тато з мамою, дід Ілько та Біленький могли називати його Павлом або Павлушею. Всі інші мали звертатись на ім’я та по батькові, бо інакше ризикували спопеліти під його лютим поглядом або ж навпаки — напоротись на крижану мовчанку.

Біленький дуже любив свого брата, міг годинами балакати з ним по телефону і сумував, якщо довго не бачив. Ну а коли вже хлопці зустрічались, то навіть їсти один без одного не сідали. Тому і вважав Сашко «малого» (як він часом його називав) не двоюрідним, а щонайріднішим братом у світі!

На дорогу неквапом вийшла вся родина Барабанив. Попереду стала, взявшись руки в боки та ласкаво всміхаючись, тітка Таня. Вона була висока, мала громовий голос, і поряд з нею Сашкова мама виглядала дівчам. Сестри були зовсім несхожі між собою.

Біленькому завжди здавалося, що всередині тітки схований реактивний двигун. За день вона встигала поробити все по господарстві (до речі, чималенькому), нагодувати своїх «мужиків» та ще й у перервах провести з ними кілька коротких, але ефективних виховних занять. Завдяки їй у сім’ї панувала військова дисципліна.

З-над тітчиного плеча дивився дядько Віталько. Чи ви бачили колись козаків на картинах? Так? То уявіть собі високого, під два метри, вусатого і чубатого козака з лукавинкою в очах та з руками, здатними зав’язати у вузол залізний лом. Оце і буде дядько Віталько. Він був трохи огрядним, мав кругленьке черевце, але виглядав справжнім богатирем.

Якось у селі дощем розмило дорогу і сусідський «запорожець» застряг у багнюці. Сусіда хотів було бігти шукати коней чи трактора, щоб витягти свою техніку, але Віталько відсунув його вбік, узяв машину за задок і, здавалося, зовсім без натуги пересунув на сухе.

Після тієї пригоди навіть сільські розбишаки шанобливо схиляли голови перед дядьком, і одного його слова було достатньо, щоб припинити будь-яку колотнечу. Єдиною людиною, що мала над ним необмежену владу, була тітка Таня. Варто було їй узятися в боки та схилити голову на праве плече — як богатир нітився, кліпав очима і поспішав виконати всі її бажання. Люди про це знали, тихцем підсміювались, але дядьків авторитет від того зовсім не страждав.

І нарешті з двору пришкандибав дід Ілько. У нього були довгі сиві вуса, в яких заплуталися крихти тютюну-самосаду (дід не визнавав новомодних сигарет), пронизливі карі очі, зовсім не гренадерський зріст та ще й палиця в руках, з якою він, здається, не розлучався. В усякому разі Біленький без неї діда не пам’ятав. Але ж і зручна то була річ! Можна собаку відігнати, на курей кишнути, або й потягти палюгою кого межи плечі, коли що не так! Палиця була дерев’яною, прикрашеною різьбленням і, судячи з усього, старовинною. Сам Ілько завжди хвалився, що перейшла вона до нього ще від його прадіда — козака-запорожця. Так чи не так, але всі наче вірили дідові на слово. Бо як ти це перевіриш? Дід говорив, що він і сам не відає, скільки йому років. Сміявся, що не пам’ятає літер, а з географії знає тільки те, що Варшава, Париж і Лондон — на правому березі Дніпра, а Москва, Пекін і Токіо — на лівому…

— О! Матері твоїй ковінька! Гості приїхали! — голосно, ніби людина, яка недочуває, проказав дід. Насправді все, що йому треба, Ілько добре чув, але іноді було дуже зручно вдати глухуватого й пропустити повз вуха незначні та незручні деталі.

— Зустрічай, дочко!

Але тітка вже й сама кинулася цілувати племінника та обіймати шурина, оголошуючи на всю вулицю своїм потужним голосом про їхній приїзд. Із-за тинів повистромлювались сусідські голови: всім-бо було цікаво, хто і до кого приїхав!

Привітавшись із родичами та чмокнувши наостанок діда в пропахлі тютюном вуса, гості нарешті попрямували до хати, де їх уже чекала смачна вечеря.

На столі парувала молоденька картопелька, приправлена кропом, засмачена маслом, і розливала хатою запах, від якого слина просто не поміщалась у роті. Малосольні огірочки зеленіли у великій тарілці, на іншій сходила соком смаженина, щедро притрушена зеленню з тітчиного городу. А на завершення картини посеред столу вигравали рум’яними боками свіженькі, щойно з печі пиріжки, складені купкою у велику полив’яну миску.

Хлопці накинулись на їжу так, наче їх не годували кілька тижнів. Аж вуха їм позакладало — так жували! А вже через півгодини у них не було сили ні ворухнутися, ні встати. Після довгого дня повіки стали важкими, а розум — неслухняним. Однак це не завадило Професорові нишком потягнути зі столу кілька пиріжків, щоб нагодувати потім свого друга, який «чудово» проводив час у задушливому рюкзаку.

Трохи відпочивши та перекусивши, тато став збиратися додому. Завтра йому треба було йти на роботу, тому залишитися на ніч він не міг. Тітка провела гостя, а повернувшись до хати, позганяла хлопців зі стільців, де вони сиділи, наче голуби, що об’їлися дармового зерна, й ледве переводили дух. Господиня повела їх до Павликової кімнати, в якій вони всі разом і мали замешкати.

Надворі сутеніло. Скориставшись тим, що Павлусь кудись вибіг, Професор швидко випустив Маркіза на волю. Той уже намірився щось сказати, але отримав у зуби смачного пирога та був заштовхнутий під ліжко — хлопці вирішили поки що нікому його не показувати.

Поки гості порозкладали речі, а тітка постелила всім свіжу білизну, темрява за вікном загусла.

1 2 3 ... 22
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Федько у пошуках чупакабри», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Федько у пошуках чупакабри"