Читати книгу - "Тріумфальна арка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ні.
— Випийте одним духом.
Жінка кивнула й випила. Равік дивився на неї. Погасле обличчя, безкровне і майже без ніякого виразу. Повні уста, але бліді, й обриси ніби стерті, лише коси дуже гарні, лискучі, природного русявого кольору. На голові в неї був берет, з-під дощовика виглядав синій костюм, пошитий у доброго кравця, проте зелений камінь на каблучці був завеликий для справжнього самоцвіта.
— Вип’єте ще одну? — спитав Равік.
Жінка знов кивнула головою.
Він покликав офіціанта.
— Ще дві чарки кальвадосу, але більші.
— Більші й повніші?
— Так.
— Отже, два подвійні кальвадоси.
— Угадали.
Равік вирішив, що зараз одним духом вип’є свою чарку й піде. Він нудився і був дуже стомлений. Загалом він ставився терпляче до будь-яких пригод, бо мав за собою сорок років неспокійного, сповненого злетів і спадів життя. Але такі ситуації, як ця, були йому добре відомі. Він жив у Парижі кілька років, ночами не міг спати, тому набачився вже всякого.
Офіціант приніс замовлене. Равік узяв чарку яблучної горілки з гострим запахом і обережно поставив її перед жінкою.
— Випийте ще. Вона вам не дуже допоможе, але зігріє. Та хоч яке у вас горе, не беріть його близько до серця. На світі є мало такого, за чим варто довго побиватися.
Жінка підвела на нього очі, проте до чарки не доторкнулася.
— Справді,— сказав Равік. — Особливо вночі. Вночі все ускладнюється.
Жінка й далі дивилася на нього.
— Не треба мене втішати, — нарешті мовила вона.
— Тим краще.
Равік пошукав очима офіціанта. З нього досить. Він знав таких жінок. Мабуть, з російських емігрантів, подумав він. Не встигне ще десь і місця нагріти, а вже присаджує тебе.
— Ви росіянка?
— Ні.
Равік розрахувався і встав, щоб попрощатися. Жінка також відразу підвелася, мовчки, ніби так і мало бути. Равік нерішуче глянув на неї. Гаразд, подумав він, попрощатися можна й надворі.
Почався дощ. Равік затримався перед дверима.
— Вам куди?
Він вирішив, що піде в протилежний бік.
— Не знаю. Куди-небудь.
— То де ж ви мешкаєте?
Жінка стрепенулася.
— Туди я не можу йти! Ні! Не можу!
В її очах раптом блиснув нестямний страх. Суперечка, подумав Равік. Посварилася й вибігла надвір. Завтра вранці вона все зважить і повернеться.
— У вас немає знайомих, до яких ви могли б піти? Якоїсь приятельки? Можна подзвонити їй з пивниці.
— Ні, немає нікого.
— Але ж вам треба десь переночувати. У вас немає грошей на кімнату?
— Є.
— То йдіть у готель. Тут їх повно поблизу.
Жінка мовчала.
— Десь же треба приткнутися, — нетерпляче мовив Ра-вік. — Не будете ж ви стояти цілу ніч на дощі.
Жінка щільніше загорнулася в плащ.
— Справді,— мовила вона, наче нарешті зважилася на щось. — Ви добре кажете. Дякую. Не турбуйтеся більше про мене. Я десь прилаштуюся. Дякую. — Вона затиснула в кулак кінці коміра. — Дякую за все.
Жінка спідлоба глянула на Равіка сповненим муки поглядом, марно пробуючи всміхнутися, тоді обернулась і, вже не вагаючись, нечутною ходою рушила в дрібний, мов туман, дощ.
Равік хвилину постояв нерухомо.
— Хай йому чорт! — пробурмотів він розгублено й нерішуче.
Він не знав, що сталось і яка тому причина: чи та сумна усмішка, чи той погляд, чи порожня вулиця, чи ніч, — знав тільки, що не може залишити саму цю жінку, яка в тумані раптом здалася йому загубленою дитиною.
Равік наздогнав її.
— Ходімо зі мною, — непривітно сказав він. — Щось придумаємо.
Вони вийшли на площу Етуаль, що лежала перед ними в сірій мряці, велика, безмежна. Туман погустішав, і вулиці, що розбігалися від площі, губились у ньому. Видно було саму тільки широченну площу з тьмяними ліхтарями, схожими на бляклі місяці, й високим кам’яним склепінням Тріумфальної арки, що теж губилася в тумані, наче вона підпирала тужливе небо й захищала самітний, блідий пломінчик на могилі Невідомого солдата, схожій на останню могилу людства серед темної пустелі.
Вони перетнули всю площу. Равік ішов швидко. Він був надто стомлений, щоб зважати на щось. Поряд із собою він чув невпевнену, м’яку ходу жінки. Вона йшла, похиливши голову й засунувши руки в кишені дощовика, — маленька жаринка чужого життя. І раптом серед порожньої по-ніч-ному площі ця жінка на мить здалася йому дивно близькою, хоч він нічого про неї не знав — а може, саме тому. Вона була чужа йому, але й він почував себе всюди чужим, і це якимось дивом дужче зближувало їх, ніж усі слова й довгорічна звичка, що згладжує протиріччя.
Равік мешкав у невеличкому готелі за площею Терн, у боковій вулиці, що відходила від авеню Ваграм. Це була досить занедбана будівля. Нова була тільки таблиця, що висіла над входом: «Готель „Ентернасіональ“».
Равік подзвонив.
— Є ще вільний номер? — спитав він у хлопця, що відчинив йому.
Той витріщив на нього заспані очі.
— Портьє вже пішов, — нарешті, затинаючись, відповів він.
— Бачу, що пішов. Я питаю тебе, чи є ще якась вільна кімната.
Хлопець спантеличено здвигнув плечима. Він бачив, що Равік привів жінку, але не розумів, навіщо потрібна ще одна кімната. Йому не доводилося чути, щоб хтось, привівши жінку, питав для неї кімнату.
— Мадам спить. Вона прожене мене з роботи, якщо я збуджу її.
— Гаразд. Доведеться пошукати самим.
Равік дав хлопцеві чайові, взяв ключа й поперед жінки піднявся сходами нагору. Не відмикаючи своїх дверей, він зупинився поглядом на сусідніх. Перед ними не стояло ніякого взуття. Він двічі постукав. Ніхто не відповів. Він обережно натиснув на дужку. Двері були замкнені.
— Вчора вона була порожня, — промурмотів Равік. — Спробуємо з іншого боку. Мабуть, господиня замкнула її, щоб не повтікали блощиці.
Він відімкнув свою кімнату.
— Поки що сідайте, — мовив він, показуючи на червону канапу. — Я зараз вернуся.
Він відчинив скляні двері на вузький залізний балкончик, переліз через гратки на сусідній і спробував добратися до кімнати звідти. Але й там двері були замкнені. Розчарований, він повернувся назад.
— Нічого не вийшло. Я не можу знайти вам тут кімнату.
Жінка сиділа в кутку канапи.
— Можна мені ще трохи побути тут? — спитала вона.
Равік пильно глянув на неї. Її обличчя помертвіло з утоми. Здавалося, вона не подужає підвестись.
— Залишайтесь тут, — сказав він.
— Я тільки трохи посиджу.
— Лягайте. Це буде найпростіше.
Жінка ніби не почула його. Вона поволі, майже машинально похитала головою.
— Треба було лишити мене на вулиці. А тепер… тепер, мабуть, я не зможу піти звідси.
— І мені так здається. Залишайтесь і лягайте
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тріумфальна арка», після закриття браузера.