Читати книгу - "Shevchenko is OK"

нього іноді струменіє моторошна енергія скандалу й непослуху. Він дещо вайлуватий, широкий у кості, не дуже добре танцює, але всіх зачаровує. За своє не надто довге 47-річне життя, з якого 10 років пробув у солдатах в пустелі, він здобув собі сотні, якщо не тисячі, знайомих і друзів. Його "Щоденник" — це сотні імен, ціла Галерея адептів, прихильників (і прихильниць), благодійників, заступників, співчутливців.

Інший бік цієї харизми — патетика болю та страждань, що нею постать Шевченка огорнена чи не від самого народження. Його реальне життя, кожен виверт нестерпно насиченої й жорстокої долі відразу стають предметом для особливого шанування. Випроби заявляють про свою невідчіпну увагу до обранця від самого початку: народження в жахливо бідній, до того ж закріпаченій, селянській родині; смерть батьків — спочатку матері, відтак і батька, отже, не просто голодне, холодне, підневільне, а ще й сирітське дитинство; повна особиста залежність від власника-поміщика (і це триває пів життя — аж до двадцяти чотирьох років, коли група петербурзьких інтелектуалів знаходить спосіб викупити його на волю за великі гроші!); згадуваний уже арешт із подальшим слідством, ув'язненням і допитами в чавильні Петропавловської фортеці; заслання—на двадцять п'ять років простим солдатом — у най-східніші дикі околиці імперії, супроводжуване — тут варто повторитися — забороною писати й малювати; нарешті фізичний біль і хвороби, що цілком заволодівають ним після, здавалося б, чудовної амністії та звільнення на десятому році заслання. У великий світ він повертається знищеним і напівживим, багато зі знайомих спершу навіть не впізнають його, а найостанніша його мрія — оженитися хоча б на чортовій сестрі — так і залишається фантомом якогось інакшого існування, на яке вже просто не відведено часу.

Остаточною харизматичною інстанцією виступає смерть. Вона застає Шевченка на сходах його петербурзького помешкання в стінах Академії мистецтв, наступного ж ранку після його уродин. Усе подальше — це розгортання поховального психозу, Смоленський цвинтар у Петербурзі, натовпи скорботних опозиціонерів, студенти, студенти і ще раз студенти, студенти й гімназисти, промови українською, російською та польською мовами, лавровий вінок на мертвому чолі, покладання труни в холодну північну землю. Але вже з перших днів по його смерті українці Петербурга починають добиватися права на перепоховання в Україні. Так має бути — так диктує передусім текст його "Заповіту", але так диктує і його харизма. Адміністрація врешті відповідає згодою (подалі від столиці цього клятого мерця з його обкладеною свинцем труною!). Минає 57 днів після першого поховання — і труну видобувають на світ, а тоді через усе місто (ще одна маніфестаційна можливість, гріх не скористатися!), через Васильєвський острів і Невський проспект, усього близько семи верст, на руках несуть її до залізничної станції. Далі труну везуть залізницею, в Москві — знову зупинка, знову прощання, знову натовпи. А потім уже тільки кіньми, чорною квадригою, поштовим трактом, з усіма подальшими зупинками (Серпухов, Тула, Орел, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, усе південніше й південніше) — весни навколо дедалі більшає, квітень переходить у травень. У Києві труну з подільської церкви Різдва на руках переносять на борт пароплава "Кременчук" і далі ще вісім годин везуть униз Дніпром, аби врешті здійняти на Чернечу гору, місце другого — й остаточного — поховання. Протягом цілого понад двотижневого перформенсу в ньому взяли участь десятки тисяч людей. Ще раз наголошую на студентах: їх безліч, вони приходять увесь час, на певних відтинках цього великого шляху вони віддпрягають коней і самі тягнуть катафалк із труною, це суміш середньовіччя з романтизмом і соціалізмом; на кожній зупинці вони щоразу співають псалми, козацькі пісні й роздають присутнім радикальні відозви, за кілька років вони почнуть кидати бомби в губернаторів і генералів.

Жодного святого жодної церкви так не ховали.

Здається, саме від цього — Шевченкового — перепоховання бере початок ритуал сакрального українського перепоховання як такого. 1989 року з уральського табору смерті до Києва перевозять останки правозахисників Стуса, Литвина і Тихого — перепоховати на Байковому цвинтарі, "головному цвинтарі України". 1992-го у Львові відбувається перепоховання кардинала Йосипа Сліпого, прах якого доставляють із Ватикану. Останнім часом подейкують про символічне перепоховання гетьмана Мазепи, померлого двісті дев'яносто років тому десь у теперішній Молдові, в Бендерській фортеці.

Так, це ритуал, і нічого нового я не відкрию, сказавши: як є ритуал, то має бути і культ.

2. Культ

Якщо спробувати передати зміст Шевченкового культу якоюсь однією стислою формулою, то можна узагальнити: "Шевченко — наше все". До такої категоричності, однозначності й однополюсності найбільше спричинились його найближчі за часом послідовники, українські культурні діячі другої половини XIX і початку XX століть. Саме вони, а з-поміж них Куліш, Франко, Грушевський, Єфремов, кожен, щоправда, у свій спосіб, розбудували цілу систему уявлень, згідно з якою велич Шевченка в тому, що він поет справді народний, вийшов з найглибших низів і досягнув найаристократичніших вершин духу, ціною тяжких особистих страждань і випробувань зумів усьому світові сказати про долю українства, а всьому українству — про його світове покликання, отже, Шевченко є духовим батьком нації, єдиним, незрівнянним і недосяжним. Маємо принаймні кілька ознак святості (щоправда, особливої — не традиційної церковної святості, а, сказати б, секуляризованої чи пак громадянської): подвижницький життєпис, канонічність текстів, Свята Гора як місце поховання і сталого паломництва.

Для формування в українському суспільстві Шевченкового культу надзвичайно важливими були два його ювілеї, що припали на один і той самий відтинок історичного часу: 50-ліття з дня смерті (1911 рік) і 100-ліття з дня народження (1914 рік). Обидві дати відзначали доволі бурхливо й драматично, всупереч наголошено відвертому несприянню царської адміністрації. (Великий політичний спритник Лєнін тут-таки скористався цим, писнувши з еміграції про те, що "заборона вшанувати Шевченка була таким чудовим, прекрасним, напрочуд щасливим і вдалим заходом з погляду агітації проти уряду, що кращої агітації й уявити годі". Скількох свідомих українців він, Лєнін, у такий спосіб приєднав до комуністичної ідеї, вже не дано підрахувати нікому, але, гадаю, йдеться про цілі дивізії відданих волонтерів).

Будь-який культ не може не використовуватися з певною політичною, чи — ширше — ідеологічною метою. Шевченко під цим оглядом не тільки