Читати книгу - "Золотий фараон"

Сейтахт зневажливо махнув рукою.

— Я проклинав володарку неба Нут, богів Гора й Амона, Шy і Пта, Ісіду й Осіріса. Проклинав їх, сподіваючись, що вони обуряться. Але глянь на мене — чи не я стою перед тобою живий і здоровий? Слухай: жерці у храмах брешуть, розповідаючи, ніби сонце — то бог у багатьох проявах.

Жахнувшись блюзнірських слів, Менафт виставив долоні перед теслею.

— Мовчи! Я не хочу загинути разом із тобою. Можливо, боги сонця не чують тебе, бо тепер ніч. Але ж уночі владарюють Осіріс та Анубіс. Вони страшно покарають тебе, якщо ти насмілишся ввійти до фараонової гробниці.

— Отже, вони мене покарають? Конче мене? — глузливо пінтам тесля. — Тоді поясни, чому боги не покарали інших розкрадачів, що задовго до нас тягали золото з царських скарбниць? Тут, у долині, майже кожну гробницю сплюндровано, ти це знаєш не згірше за мене.

— Авжеж, тільки я знаю і те, що багатьох грабіжників спіймала варта Міста мертвих. Бідолах так катували, що їхні зойки чули аж на тому березі Нілу.

— Гаразд, гаразд, це правда, але я тебе питаю: хто ж тих дурнів покарав? Хіба ж боги?

Каменяр мовчав, і Сейтахт повів далі:

— Милувати чи карати можуть тільки люди, а не кам'яні чи дерев'яні статуї богів. Вони не живі, їх зробили ми, люди. Хіба ти сам не допомагав видовбувати з каміння постаті богинь Ісіди, Нефтіди, Нейт і Селкет на фараоновому саркофазі? Своїми руками, своїм струментом ти створював богів. Подумай, Менафте, які ж безсилі наші боги, коли вони потребують допомоги людей, аби з'явитися їм на очі.

Менафт підвівся і розгублено втупився в небо. Сейтахт сказав те, над чим уже давно замислювався він сам. Інколи він довго стояв перед якимось старовинним храмом, придивляючися з цікавістю ремісника до статуй богів. Тоді він відчував глибоку повагу тільки до людей, що зробили ці витвори мистецтва. Та коли жерці в храмі Амона ладналися до жерти і молитов, коли вони урочисто йшли, оповиті хмарами фіміаму, і під глухий спів зникали в святому храмі, — тоді Менафтові завше здавалося, що він відчуває близькість божества.

Сейтахт торкнув рукою задуманого каменяра.

— Ходімо, ходімо, — нетерпляче звелів він. — Ніч недовга, а в нас багато роботи. Осіріс — Тутанхамон прагне позбутися золота, яким напхано його гробницю.

— На тому світі йому не треба стільки золота. Цей тягар для нього заважкий, — почувся хрипкий голос позаду Сейтахта.

То нечутно підійшов весляр Хенум. Чорне обличчя нубійця здавалося темною плямою на тлі осяяного зорями неба. Його могутні плечі здригалися від притлумленого сміху.

— Я часто бачив його, маленького фараона, коли на річці він із очеретяного човна полював на качок. То був гарний хлопець. Якось він проплив повз мене, тільки дивився вгору, суворо й гордо. Я мерщій кинувся ницьма на землю. Він справді був як молодий бог. Але сьогодні я заберу в нього всі скарби.

І Хенум засміявся глухим сміхом.

— Ти нічого не забереш звідти, — гримнув на нього Сейтахт. — Винесеш тільки те, що я навантажу тобі на плечі. А що саме — то вже моє діло. Як спробуєш винести з гробниці бодай дрібничку без мого дозволу, я тебе вб'ю.

Хенум похнюпився й пробубонів:

— Мій пан Поа велів мені набрати скарбів, скільки донесу. Та ще й пильнувати, щоб ви не залишили чогось коштовного. Так наказав мені пан.

— Іди, клята душа! — вилаявся Сейтахт і штурхонув нубійця в спину. — Йди, або я розповім твоєму панові, який ти базіка. Коли він дізнається, що ти згадував його ім'я, він звелить вирвати тобі язика.

Сейтахт іще раз штурхонув раба так, що той аж поточився. Тесля потяг за собою Менафта.

— От не вміє цей дурень тримати язика на припоні, — мурмотів він, гніваючись. І нараз збуджено додав: — Ти не повинен був знати, хто посилає нас сюди. Коли я хитрощами довідався про це, то весь час стерігся, аби не прохопитися комусь іншому. Мені досить того, що вартових у долині підкуплено і сьогодні вночі вони міцно спатимуть. Чи ти справді гадав: я подамся до царських гробниць, не впевнившись, що нам нічого не загрожує?

Менафт не міг вимовити й слова. Його приголомшило те, що вибовкнув базіка Хенум. Нарешті він збагнув, що Поа, писар при дворі нового фараона Хоремхеба, і є та висока особа, яка обіцяла виміняти всі награбовані скарби на олію, вино, збіжжя та худобу. І страх його відразу зник. Писаря Поа опікав всевладний Мей. А тому ще за життя рано померлого Тутанхамона дали титул: «доглядач будови на місці вічності, охоронець скарбниці, головний придворний писар». Мей був улюбленець і фараона Ейє, що по смерті Тутанхамона владарював над Верхнім і Нижнім Єгиптом. Тепер Мей слугував новому фараонові — Хоремхебу, обіймаючи високу посаду «носія віяла з лівого боку» та «керівника Амо нового свята в Карнаку». Мей був чи не наймогутніший з-поміж урядовців обох Єгиптів.

Невже й цього високого державця можна підкупити коштовностями з гробниць? Він же неймовірно багатий. Тисячі рабів працюють в його володіннях.

Менафт схопив теслю за руку.

— Скажи мені, великий пан Мей теж знає, що ми…

Каменяр не доказав своєї думки до кінця. Вона видалася йому надто жахливою.

Сейтахт збагнув не зразу. А тоді тихенько засміявся і мовив ніби сам до себе:

— Поа — великий пан, а Мей — ще більший. Та що вища в них посада, то більша й зажерливість.

— Отже, ти не знаєш?

Тесля заперечливо похитав головою.

— Я ж тобі вже казав, що Поа не розмовляв зі мною. До мене прийшов посередник і дуже обережно повів мову про поважного пана, що знає, буцімто я — добрий майстер, умію робити гарні скриньки, вирізувати на дереві постаті й написи. А ще він сказав: той поважний пан добре пам'ятає, що я допомагав робити чотири визолочені саркофаги для Тутанхамонової гробниці.

Сейтахт на мить замовк і нараз засміявся:

— Цей поважний пан велів переказати мені, що знає: я — один з тих майстрів, котрі складали чотири визолочені саркофаги у самій гробниці.

Знову Сейтахт замовк, наче замислився. Зненацька він голосно вигукнув:

— Просто віри не ймеш, яка пам'ять у того писаря, адже по смерті молодого фараона вже збігло одинадцять років!

— Як ти гадаєш, чи той пан знає, що я тоді теж працював над фараоновим саркофагом?

Тесля засміявся й поклав руку Менафтові на плече.

— У своєму ділі ти митець, та глузду