Читати книгу - "Бог Світла"

— Таке може бути. Однак хай там що, а це схоже на гарну призвістку.

— Либонь, так воно й є.

Вони вийшли попід другою аркою, і Тек наслухав, як даленіє їхня хода, аж поки запала тиша.

Проте він усе не покидав своєї схованки.

«Вона», та, про яку щойно мовилося, могла бути тільки самою богинею Ратрі, якій поклонявся орден, що надав святилище послідовникам Сама Великодушного, Просвітленого. Нині Ратрі теж опинилася серед вигнанців Небесного Міста й носила смертну плоть. Вона мала всі підстави гніватися з приводу того, що її спіткало; і Тек збагнув, на який ризик вона зважилася, пригрівши їх у святилищі, не кажучи вже про те, що монастиря вона не покинула, хоча на час дії їхньої угоди усамітнилась. У тому, на що зважилась богиня, крилася небезпека: Ратрі могла втратити будь-яку можливість віднайти своє колишнє становище, якби хто шепнув про неї кому слід. У пам’яті Тека зринув її образ: ось вона, чорнокоса красуня із срібними очима, мчить у своїй місячній колісниці з ебенового дерева й хрому, запряженій чорними й білими жеребцями, яких поганяє її охорона, теж у чорних і білих шатах; вона летить Небесною Алеєю, змагаючись у славі з самою Сарасваті[2]. Серце Текове закалатало в його волохатих грудях. Він має побачити її знову. Одної ночі, колись давно, у щасливішу пору і в кращій плоті, він танцював з нею — на галереї під зорями. Це тривало всього кілька швидкоплинних митей. Але він не забув; тяжко-важко бути мавпою, коли плекаєш такі спогади.

Він спустився зі сволока.

З північно-східного рогу монастиря здіймалася вгору вежа, висока-превисока. В тій вежі була кімната. А в кімнаті, казали, незмінно усамітнювалась богиня. Оселю її щодня прибирали, міняли простирадла, курили свіжий фіміам, обітні дари складали попід порогом. Двері повсякчас стояли замкнені.

В кімнаті, звісно, були й вікна. Чи до снаги людині прокрастися в одне з тих вікон? Хай це питання так і лишиться гіпотетичним для людей. Наш же Тек довів, що мавпі таке до снаги.

Вибравшись на монастирський дах, він подерся далі на вежу по слизькому камінню, хапаючись то за виступ, то за щербину. А небо гарчало над ним по-собачому і без угаву хлюпало дощем. Нарешті Тек прилип до стіни якраз під зовнішнім виступом підвіконня. Він почув з кімнати пташиний спів, побачив краєчок мокрого шарфа, що висів над підвіконням. А тоді ухопився за виступ і підтягся, зазираючи до оселі.

Вона сиділа спиною до нього на малому ослінчику в далекому кутку кімнати, вдягнена в темно-синє сарі.

Він вистрибнув на підвіконня і кашлянув.

Вона швидко обернулась. Обличчя їй затуляла вуаль, і рис не можна було розпізнати. Вона глянула на нього крізь серпанок, тоді підвелась і рушила назустріч.

Тек вжахнувся. Богиня, колись така гнучка станом, роздобріла; тоді йшла — мов тростинка погойдувалась, а тепер ступала перевальцем; шкіра надто потемніла; ніс і підборіддя випнулись, це було помітно навіть крізь серпанок вуалі.

Тек похилив голову.

— «І ти полинула вслід за нами, коли ми вертали додому, як пташки до свого кубельця на дереві…» — заспівав він.

Вона стояла непорушно, як її статуя в головній залі.

— «Борони нас від вовка й вовчиці, борони нас від злодія, о Ноче, й будь милостива до нас у дорозі».

Вона повільно простягла руку над його головою.

— Благословляю тебе, маленька істото, — мовила вона по тому. — На лихо, це все, що я можу дати. Не пропоную тобі захисту, не дарую вроди, бо не можу та й сама не розкошую цими дарами. Як тебе звуть?

— Тек.

Вона торкнулась рукою свого чола:

— Колись я знала одного Тека, — провадила богиня, — у давні дні, в далекім краї…

— Я той самий Тек, пані.

Вона присіла до нього на підвіконня. Збігла мить, друга, і він помітив, що вона плаче, ховаючись за вуаллю.

— Не плач, богине. Тек коло тебе. Пам’ятаєш Тека з Архівів? Тека, Блискучого Списа? Він і нині готовий виконувати всі твої повеління.

— Тек… — промовила вона. — О Теку! І ти вигнанець? Я не знала! Нічого про це не чувала…

— О пані, ще один оберт колеса… І хто зна? Усе ще може обернутися навіть на краще, ніж колись було.

Плечі її затремтіли. Тек простяг був до неї руку, а тоді відсмикнув назад.

Вона обернулась і взяла його руку в свою. Довго-довго мовчала, а тоді озвалася:

— Як віддамось на поталу долі, то втраченого не віднайдемо і справ своїх не залагодимо, Теку Блискучий Списе. Ми самі повинні прокласти собі дорогу.

— Що ти маєш на гадці? — спитав він. — Покладаєш надії на Сама?

Богиня кивнула:

— Тільки на нього. Він наша надія у протистоянні Небу, любий Теку. Як пощастить його докликатися, ми матимемо шанс зажити знову.

— І тому ти вхопилася за цей шанс, ти, що й сама сидиш у пащі в тигра?

— А то ж чому! Коли нема живої надії, треба її вигадати. Трапляється, і фальшива монета проходить.

— Фальшива? То ти не віриш, що він був Буддою?

Вона захихотіла уривчастим смішком:

— Сам — неперевершений пройдисвіт на пам’яті богів і людей. Але ж і супротивника, грізнішого за нього, ніколи у Тримурті[3] не бувало. Та не дивися на мене так спантеличено, Архіваріусе! Адже ти знаєш: суть свого вчення, його напрямки й досягнення — геть усе він украв з доісторичних заборонених джерел. Воно було йому потрібне тільки як зброя. Наймогутнішою його силою була його криводушність. Якби ж то він до нас вернувся…

— Ясновельможна пані, святий він чи пройдисвіт, але він таки вернувся.

— Не жартуй зі мною, Теку.

— Богине і ясновельможна пані, я щойно від ясновельможного Ями, він зараз вимикає молитовну машину, як завжди невдоволений своїм успіхом.

— Ризиковано було протистояти таким могутнім силам… Бог Агні колись сказав, що нічого подібного зробити не можна, це недосяжно.

Тек підвівся.

— Богине Ратрі, — звернувся він до неї, — хто з богів, людей чи напівбогів тямить у цьому краще, ніж Яма?

— В мене немає відповіді на таке запитання, Теку, бо її не може й бути. Але чому ти такий певний, що в його невід упіймалася наша рибина?

— Тому що він — Яма.

— Тоді ось тобі моя рука. Супроводь мене знов, як колись, Теку. Ходімо подивимось на сплячого Боддхісатву.

Тек повів її до дверей кімнати, а далі сходами в нижні покої.

Світло — не від смолоскипів, а від генераторів Ями —