Читати книгу - "Рука Оберона"

Він підняв руку і простягнув предмет.

— Ну, а тепер, що ви скажете про це?

Він тримав кинджал. На нього був насаджений прямокутник заплямованого картону. Я взяв його у Ганелона.

— Схоже на Карту, — припустив Рендом.

— Так.

Я вивільнив Карту і розгладив порвані краї. Людина, яку я розглядав, була наполовину знайома. Це означає, звичайно, що вона була так само і наполовину незнайома.

У нього було світле, пряме волосся, трохи різкуваті риси обличчя, легка посмішка і трохи тонкокоста статура. Я похитав головою:

— Я його не знаю.

— Дай-но мені подивитися.

Рендом взяв у мене Карту і звів над нею брови.

— Ні, — вимовив він через деякий час, — я теж не знаю. Здається майже так, ніби мені слід знати, але… ні.

У цей момент коні відновили свої скарги, і з куди більшою силою. І нам потрібно було лише трохи обернутися, щоб дізнатися причину їх неспокою. Він вибрав саме цей момент, щоб з'явитися з печери.

— Прокляття, — прогарчав Рендом.

Я погодився з ним.

Ганелон прочистив горло і оголив меч.

— Хто-небудь знає, що це таке? — Прошепотів він.

Моє перше враження від звіра полягало в тому, що він був змієподібним, як через його рухи, так і через той факт, що його довгий товстий хвіст здавався, скоріше, продовженням його довгого тонкого тіла, ніж всього лише довіском до нього.

Однак він пересувався на чотирьох ногах з двома зчленуваннями, з великими ступнями і грізними кігтями.

Його вузька голова була з дзьобом і розгойдувалася з боку в бік, коли він наближався, показуючи нам то одне, то інше світло-блакитне око. З боків були складені великі крила, пурпурні і шкірясті. Він не мав ні вовни, ні волосся, ні пір'я, хоча на грудях, плечах, спині і по всій довжині хвоста блищала луска. Від дзьоба-багнета до кінчика хвоста він здавався трохи більшим трьох метрів.

Коли він рухався, лунало легке дзеленчання, і я вловив відблиск чогось яскравого у нього на шиї.

— Саме близьке до нього, що я знаю, — зауважив Рендом, — це геральдичний звір, грифон. Тільки цей лисий і пурпурний.

— Виразно не наш національний птах, — додав я.

Я вийняв Грейсвандір і направив вістря на одну лінію з головою звіра.

Звір викинув червоний роздвоєний язик. Він підняв крила на кілька дюймів і опустив їх. Коли його голова хитнулася вправо, хвіст рушив вліво, потім навпаки, виробляючи, коли він наступав, майже гіпнотичний текучий ефект.

Його, однак, здається, більше турбували коні, ніж ми, тому що курс його був спрямований зовсім повз нас, до місця, де стояли, тремтячи і риючи копитами землю, наші коні.

Я рушив перегородити йому шлях.

У цей момент він встав на диби.

Крила піднялися і розпустилися, розкинувшись, немов пара обвислих вітрил, що зловили раптом порив вітру.

Він стояв на задніх ногах і височів над нами, займаючи, здавалося, в чотири рази більше місця, ніж раніше.

Потім він видав пронизливий, моторошний мисливський крик або виклик, від якого в мене довго дзвеніло у вухах.

З цим він різко опустив свої крила вниз і стрибнув, стаючи тимчасово летючим.

Коні понесли і почали тікати. Звір був за межами нашої досяжності. Тільки тоді я зрозумів, що означав яскравий спалах і дзеленчання. Це чудовисько сиділо на прив'язі, що складалося з довгого ланцюга, що тягся назад у печеру.

Точна довжина його повідця була в дану хвилину питанням, що представляло собою більш ніж академічний інтерес.

Я повернувся, коли він пролетів, сичачи, ляскаючи крилами і падаючи, повз мене.

Звір не володів достатньою інерцією, щоб добитися справжнього зльоту при такому короткому розбігу.

Я побачив, що Зірка і Вогняний відступали до протилежного кінця овалу. З іншого боку коня Рендома понесло в напрямку Лабіринту.

Звір знову торкнувся землі, повернувся, немов для того, щоб погнатися за Яго, конем Рендома, потім знову став вивчати нас і завмер. На цей раз він був набагато ближче — менше чотирьох метрів — і схилив голову набік, показуючи нам праве око, а потім відкрив дзьоб і видав тихий каркаючий звук.

— Що скажеш, якщо ми накинемося на нього зараз? — Запропонував Рендом.

— Ні. Почекай. У його поведінці є щось незвичайне.

Поки я говорив, він впустив голову і опустив крила. Потім він три рази клюнув землю і знову підняв голову, після чого частково зібрав крила. Хвіст його різко сіпнувся, а потім більш енергійно завиляв з боку в сторону. Він відкрив дзьоб і повторив каркаючий звук.

У цей момент нас відвернули.

Яго вступив в Лабіринт точно з боку зачорненої ділянки. Заглибившись в неї на п'ять-шість метрів і опинившись поперек силових ліній, він попався неподалік однієї вуалі, як комаха на липучку. Він голосно заіржав, коли навколо нього злетіли іскри, і його грива піднялася і встала дибки.

Небо прямо над головою негайно почало чорніти. Але збиратися стала не хмара водяних парів. З'явилася абсолютно кругла формація, червона в центрі, жовта ближче до країв, що оберталася за годинниковою стрілкою.

До наших вух раптом долинув звук, схожий на удар єдиного дзвони, за яким послідували рев і тріск.

Яго продовжував рватися, спершу вивільнивши праву ногу, потім знову заплутавши її, коли звільнив ліву, видаючи весь час дике іржання. Іскри до того часу піднялися йому до гриви, і він струшував їх з неї і шиї, немов краплі дощу, а вся його постать випускала м'яке, маслянисте світіння.

Гучність реву посилилася, і в серці червоної штуки над нами, почали миготіти маленькі блискавки. В цю мить мою увагу привернув брязкаючий звук, і, подивившись вниз, я виявив, що пурпурний грифон проповз мимо і рушив, щоб розташуватися між нами і шумним червоним феноменом.

Він пригнувся, немов горгуля, відвернувшись від нас і дивлячись на спектакль.

Саме тоді Яго і звільнив дві передні ноги і встав на диби. До того часу в ньому було щось нематеріальне, поряд з його яскравістю і омитою іскрами нечіткістю його контурів. Може, він і іржав в ту мить, але всі інші звуки були поглинені невпинним ревом зверху.

З ревучої фігури зверху спустилася воронка — яскрава, блискуча, свистяча і тепер незвичайно швидка. Вона торкнулася всталого на диби коня, і на мить його контури до крайності розширилися, стаючи пропорційно цьому ефекту усе тонше і тонше, а потім він зник. На короткий проміжок часу воронка ще залишалася нерухомою, немов абсолютно збалансована дзига, а потім звук почав слабшати.

Хоботок повільно піднявся до певної точки, але на невелику відстань — напевно, в ріст людини — над