Читати книгу - "Дев'ять Принців Амбера"

— Нічого, ми вміємо поводитися і з такими пацієнтами — видавив він з труднощами.

Тоді я зрозумів, що настав час діяти.

— Де мій одяг?

— …… — Повторив він.

— У такому разі мені доведеться запозичити ваш. Дайте-но його сюди.

Його лайка почала вже втомлювати мене, так що довелося оглушити його залізним прутом а потім накинути на нього голого простирадло.

Приблизно через дві хвилини я був одягнений у все біле — колір Мобі Діка і ванільного морозива. Яка убогість…

Я запхав його в шафу і виглянув крізь загратоване вікно. Я побачив старий місяць із молодим місяцем на руках, що качав його над верхівками тополь. Трава слабо сріблилася і переливалася тонким світлом. Ніч слабо сперечалася із сонцем. Ніщо не підказувало, де саме я перебував. Кімната моя тим не менш розташовувалася на третьому поверсі будівлі, і освітлений квадрат вікна зліва внизу від мене говорив про те, що на першому поверсі хтось не спав.

Так що я вийшов з кімнати і оглянув коридор. Зліва він закінчувався глухою стіною з загратованим вікном, і по обидві сторони розташовувалися четверо дверей. Швидше за все, вони вели в такі ж палати, як і моя. Повернувшись до вікна, я не виявив нічого нового: ті ж дерева, та сама земля, та ж ніч. Я повернувся і попрямував в іншу сторону.

Двері, двері, двері без єдиної смужки світла під ними, і єдиний звук — шльопання моїх ніг, та й то тільки тому, що запозичене взуття виявилося занадто велике.

Годинник мого «санітара» показував п'ять годин сорок чотири хвилини. Металевий прут я заткнув за пояс під білим халатом, і він дуже незручно бив мене під час ходьби по стегну. На стелі приблизно через кожні двадцять футів горіла лампа денного світла.

Діставшись до першого поверху, я повернув праворуч і пішов по коридору, розшукуючи двері з смужкою світла, що мало вибиватися з-під них.

Двері ці виявилися самими останніми в коридорі, і я був досить нечемним, відкривши їх без стуку.

За великим полірованим столом, схилившись над якимось ящиком, сидів чоловік у розкішному халаті. На палату ця кімната анітрохи не була схожа.

Він підвів голову, його очі загорілись, а губи розсунулися на секунду, як ніби він хотів закричати, але втримався, побачивши вираз мого обличчя. Він швидко встав.

Я зачинив за собою двері, підійшов ближче і привітався:

— З добрим ранком. Боюся, у вас будуть великі неприємності.

Люди, мабуть, ніколи не вилікуються від цікавості з приводу неприємностей, тому що, почекавши ті секунди, які потрібні були мені, щоб перетнути кімнату, він запитав:

— Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, — відповів я, — що я збираюся подати на вас до суду за те, що ви тримали мене під замком, а також за знущання і незаконне вколювання наркотиків. На даний момент у мене як раз почався той період, коли мені необхідний укол морфію, а тому я за себе не ручаюся і можу почати кидатися на людей, і…

Він випростався.

— Забирайтеся звідси!

Тут я побачив на столі пачку сигарет. Закурюючи, я процідив:

— А тепер сядьте і заткніться. Нам треба дещо обговорити.

Сісти він сів, але не заткнувся.

— Ви порушуєте відразу кілька наших правил!

— От нехай суд і розбереться в тому, хто і що порушує, — відповів я. — А тепер мені потрібен мій одяг та особисті речі. Я переплачую.

— Ви не в тому стані…

— Вас не питають. Давайте сюди мої речі, або я дійсно звернуся в суд.

Він потягнувся до кнопки дзвінка на столі, але я відштовхнув його руку.

— Мої речі, — повторив я. — А це вам слід було зробити раніше, як тільки я увійшов. Зараз вже занадто пізно.

— Містер Корі, ви були дуже важким на…

Корі???

— Сам я сюди не лягав, — перебив його я, — але будьте впевнені, виписатися звідси я випишуся. І причому зараз. Так що не затримуйте мене.

— Цілком очевидно, що ви зараз не в тому стані, щоб залишити стіни клініки, — відповів він. — Я не можу допустити цього. Зараз я покличу санітара, щоб він допоміг вам дістатися назад в палату і уклав в ліжко.

— Не раджу. В іншому випадку ви на собі випробуєте, в якому я зараз стані. А тепер дайте мені відповідь на кілька питань. По-перше, хто помістив мене сюди і платить за всю цю розкіш?

— Ну добре…

Він зітхнув, і його маленькі вусики сумно опустилися долу.

Відкривши ящик столу, він засунув туди руку, і я насторожився.

Мені вдалося вибити пістолет ще до того, як він спустив запобіжник. Дуже витончений кольт-32. Підібравши пістолет з кришки столу, я вже сам зняв його з запобіжника і направив у бік доктора.

— Відповідайте. Мабуть, ви вважаєте, що я небезпечний, і можете виявитися праві.

Він слабо посміхнувся і теж закурив, явний прорахунок з його боку, якщо він бажав виглядати впевненим в собі. Руки у нього тепер здорово тряслися.

— Ну гаразд, Корі, — сказав він. — Коли це вас заспокоїть, то помістила вас сюди ваша сестра.

— Яка сестра?

— Евеліна.

І це ім'я мені ні про що не говорило.

— Дивно. Я не бачив Евеліну багато років, сказав я. — Вона навіть не знала, що я живу в цих місцях.

Він знизав плечима.

— І тим не менше…

— А де вона живе зараз? Я хотів би відвідати її.

— У мене немає при собі її адреси.

— У такому разі дізнайтеся.

Він підвівся, підійшов до полиці з картотекою і витяг звідти одну з карток.

Я уважно прочитав все, що там було написано.

Міс Евеліна Флаумель…

Адреса в Нью-Йорку теж була мені незнайомою, але я її запам'ятав. Судячи з картки, мене звали Карл. Карл Корі. Прекрасно. Чим більше даних, тим краще.

Я засунув пістолет за пояс, поруч з прутом. Природно, поставивши на запобіжник.

— Ну гаразд, — сказав я. — Де мій одяг і скільки ви мені заплатите?

— Весь ваш одяг пропав при катастрофі, — прошипів він, — і я все ж повинен повідомити вам, що у вас були зламані обидві ноги, причому на лівій переломів було два. Чесно кажучи, я просто не розумію, як ви можете стояти. Минуло всього два тижні…

— Я завжди поправляюсь швидко, — відповів я. — А тепер поговоримо про гроші.

— Які гроші?

— Які ви заплатите мені, щоб уникнути суду за незаконне утримування в клініці, зловживання наркотиками і так далі.

— Не будьте смішним.

— Хто з нас смішний? Я згоден на тисячу доларів готівкою, тільки