Читати книгу - "Мертвим не болить"

залишати місце, що так близько до адміністратора. До того ж він устиг просунути поміж чоловіками руку і вчепився за нікельований ріжок стойки. Тепер дядька з місця не зрушити. Довготерпеливу чергу це обурює, і вона безліччю очей мовчки засуджує порушника готельної етики. З-поза стойки в конфлікт уступає жінка-адміністратор:

— Дядьку, а паспорт у вас є? — напрактикована, вона влучає в найдошкульніше місце.

Дядько прикидається глухуватим і перепитує

— Що?

— Паспорт, кажу, у вас є?

Дядько, певно, розуміє всю складність свого становища і, мабуть, хоче виграти час. Тупцює, знизує плечима, сягає до кишені, зсовує на потилицю чорну кепку. Але відповідати, хочеш не хочеш, треба.

— Пашпорт? То це ж... Який пашпорт? Пашпорта нема.

— У нас суворий паспортний режим. Ми вас не можемо пустити.

Дядько вислуховує все це уважно. Голос адміністратора не сердитий, навіть співчутливий. Обману не може бути ніякого. І дядька це бентежить. На зморшкуватому його лобі рясно виступає піт. Хвилину він міркує. Руки від стойки, проте, не відриває. Про всяк випадок.

— Вам же чітко пояснили,— нервується гладун.— Ви що, не розумієте? Це нахабство!..

Однак, справді, скидалося на те, що дядько не розуміє. Чи, може, не хоче розуміти.

Тоді з черги до нього підскакує дуже рухливий, жвавий чоловік. Хвацьким поглядом готельного завсідника він упритул оглядає дядька. Чорний цупкий плащ на його плечах шерхотить, як бляшаний.

— Я зараз йому поясню. Отак, громадянине, трошки набік. Щоб не заважати на переході і таке інше... Ви ж перешкоджаєте. І ніякого документа у вас немає. Ви що ж гадаєте? Оно, гляньте, міліція. Та не туди дивитеся — оно, біля швейцара. Бачите? Так ото ж! Варт доповісти, і... Розумієте?

Дядько заклопотано чухає щелепу, поглядає то на чоловіка в плащі, то на міліціонера біля входу і тихо виправдовується:

— Та я що?.. Я нічого. Я думав...

— А ви не думайте! Ви виконуйте. Закони треба виконувати. За порушення законів і порядку кримінальна відповідальність. Тобто суд, прокуратура. Як має бути, як пити дати...

З черги поблажливо споглядають балакуна і дядька. Це забавляє. Хто сам до себе всміхається. Бач, напускає туману! Напускає туману справді непогано. Видно, що спец у таких справах, бо дядько невдовзі бокує до виходу.

— Темний народ. Не розуміє,— сіпає плечем чоловік і спирається ліктями на стойку.— Лише одне і знає, щоб закон порушити... Доводиться пояснювати.

— Законник!..— уїдливо зітхає мій сусіда і випростує під столом ноги.

«Законник» зухвалим поглядом зверху вниз окидає адміністратора і налягає грудьми на стойку. Через хвилину він уже сипле там жартами, це виходить у нього легко і просто. Глянеш— здається, веселий чоловік! Не те що деякі: надулися, спохмурніли. Стоять біля стойки, ніби цей готель найважливіше в їхньому житті. А він, видно, з категорії тих, що ніде не пропадуть. Вони скрізь уміють підкотитися, запитати, домогтися. І все це так легко, що найзавзятіший бюрократ не встоїть. Найбільш знервована продавщиця чи касирка відразу лагідно заусміхаються до таких на їхні жарти. Головне — тон, хвацький, легкий, ненастирливий, без ніякої заклопотаності.

Мій сусіда, проте, іншої думки:

— Розвелося гидоти... Думаєте, це він так собі крутиться?

— А що?

— Також хоче поза чергою влізти. Хіба не видно?

Хто його знає... Може, й так. Хвилину я вглядаюся, як він там розпинається перед адміністратором. Але черга мовчить, нічого не підозрюючи, і я відвертаюся.

Сусіда відкинувся на спинку крісла:

— Пристосувалися, як мікроба до антибіотиків. Ні кримінальним кодексом, ні дружинниками, ні міліцією — нічим їх не візьмеш...

Так, либонь, воно і є. Але мені якось незручно з незнайомою людиною ганити того, кого зовсім не знаю. Хлопець, проте, присувається ближче до столу:

— Скажіть, ось ви воювали на війні. Що, і там так само було? Чи, може, там не дуже з такими панькалися?

Мабуть, справді на війні було трохи простіше. Підлість там була очевиднішою: перед смертю, відомо, маскуватися важкенько, Але такі типи пристосовувалися й на війні. Хлопець з легкою недовірою вислуховує мене і раптом скидає свою маску відчуження:

— Заздрю я вам...

Це в нього вихопилося скоромовкою, зовсім по-хлоп'ячому і так природно, що не було ніякого сумніву в його щирості. І хоч я не вперше чую щось подібне, таки не можу не здивуватися: чому люди заздрять? Чи розуміють вони те, що кажуть? Хлопець, однак, невдовзі пояснює:

— Ви коли вже робили щось, то на повну силу. Без криводушності. Коли вже били, то розмахнувшись — до обуха!

Частково так, але насправді все було набагато складніше. На війні не лицемірили, це правда. Але вдарити на повний розмах не завжди вдавалося. Були причини, які тримали за руку.

Мій сусіда курить, крізь дим поглядаючи на мене. Я ж мовчу. Мабуть, треба відповісти, але однією фразою не обійдешся. Потрібна довга розмова, яка тут не до місця.

2

У вестибюлі приглушений гомін. Хряпання дверей, раз по раз вдирається гуркіт машин з вулиці. По той бік величезного вікна весь час мелькали люди: молоді і старі, жінки, дівчата, хлопці, заклопотані, веселі — різні. Під вечір надворі потеплішало. Знявся вітер, липи розгорнули перші весняні маленькі клейкі листочки. Після затяжного нудного дощу повисихали хідники.

Здається, починалася трохи запізніла, а тому ще бажаніша весна.

Аж ось у притишений гомін готелю вриваються нетутешні голоси — незнайомі слова, чужий наспівний акцент. Веселий жіночий сміх багатьох примушує оглянутися. Натовп туристів неспішно вливається через двері і заповнює просторий вестибюль готелю. Біля під'їзду за скляними дверима стоїть величезний, у нікелі й емалі закордонний автобус.

Біля стойки замовкають розмови, обличчя повертаються до дверей. Туристи неквапливо, поважно і лінькувато несуть свої сумки, валізи, пледи. Запопадливо заворушилися швейцари. Посередині вестибюля, під колоною, складають багаж — ціла гора з валіз. Мій сусіда визначає:

— Французи! Ні, італійці. Хочете подивитись?

Залишивши на кріслах газети, ми піднімаємося і підходимо ближче до виходу. Туристи на нас не зважають. У них свої стосунки. Стрункі жінки в штанях сміються і курять. Чорні, світлі, руді зачіски. Сяючі погляди темних очей. Яскраво нафарбовані губи. Чорняві плечисті чоловіки, стримані і незалежні, виглядають як мудреці поміж пустунок. У них свято: поїздка, нова країна, про яку вони стільки наслухалися і лише тепер побачили. Турботи буднів вони залишили вдома. Завидна риса характеру — відмежовувати будні від свята, неприємне від радісного. У нас, на жаль, так не виходить. Ми носимо у собі все: клопоти і радість, будні й