Читати книгу - "Одного разу…"

в цьому інших!), що дива існують. Варто лише вірити в них. Але вірити – по-справжньому, а не заради тимчасового перебування в юності з її романтичними настроями. А вірити «по-справжньому» – неабиякий подвиг, як на мене. Це означає, що ти ні в чому не зрадив себе й лишаєшся таким, яким прийшов у світ. Тому я залишила тут деякі «щоденникові» пасажі, котрі аж ніяк не можна «впустити необробленими» до художнього твору. Лишаю їх ще й тому, що всі ми, тією чи іншою мірою, є свідками часу. Але кожний – свого. «Мій час» був таким, яким я зупиняла його на сторінках різних нотатників. Можливо, комусь він здасться дивним, а проте для деяких моїх ровесників він був саме таким…

Кажуть, що люди мають змінюватися – з віком, з обставинами. Я в цьому зовсім не впевнена. Може змінюватись лише світ і час, а ти просто мусиш приймати ці зміни, залишаючись собою. У п’ятнадцяти-чи двадцятирічному віці, коли всі почуття були гострішими. І нема на що нарікати. Хоча часом дуже кортить.

Але нічого не можна почати «з другої спроби». Нічого, крім… книжки.

Скористаюся цієї нагодою.

Переформулювання

Так часом буває: все набридло. Від усього – нудить. Навіть у втіхах неможливо визначити пріоритет. Хіба що можна, як радять психологи, переформулювати проблему й усвідомити, що те, від чого нудить, і є задоволення.

Так от, нині (впевнена, на десятій сторінці це минеться) мене нудить від усього.

Від дзвінка будильника, заведеного на шосту ранку, що награє мелодію з «Пер Гюнта».

Від необхідності одягатися.

(Написавши це, я вже відчуваю неабиякий прогрес: люблю рано прокидатися і в напівсонному стані клацати електрочайником, щоб випити каву на балконі перед вікном саме о шостій годині ранку, коли вулиці порожні і ти бачиш кожне дерево – чорне на рожевому тлі сходу сонця.)

Стояти на автобусній зупинці, заздалегідь знаючи, що на Московському мосту (так зветься міст через Дніпро, який я щоранку мушу здолати), як завжди, буде корок.

Стояти в черзі за жетонами на метро «Петрівка».

Стояти на 481 маршрутку на Контрактовій площі…

Стояти, долати півторагодинну (а часом і двогодинну!) дорогу на роботу і навіть не уявляти, що це шосте за життя в столиці помешкання, яке вважаєш своїм і останнім, і маленька однокімнатна квартирка в кінці Троєщини – лише невелика зупинка на три роки. Зупинка перед тим, як сісти в інший потяг.

Як дивно: ніколи не знаєш, що станеться з тобою після того, як щось у своєму житті ти визначиш, як останнє чи остаточне.

Продовжую…

Отже, стояти, мерзнути або помирати від спеки й думати: «Господи, як приємно рухатись!»

А ще кілька років тому, до того, як прийняла рішення усамітнитись на цьому благословенному кінці світу, виходячи з хати, я несподівано побачила кожну травинку, вкриту памороззю! Тобто під моїми ногами виявилася не просто земля з якоюсь рослинністю, а… переплетіння кровоносних судин, як на картинах Івана Марчука, де кожна судина-травинка мала свій особливий відтінок і свою неповторну звивину. Відбувалося якесь незбагненне загострення зору, а коли під ногами шурхотіло листя, у голові лунала ціла симфонія. Отже, і загострення слуху.

Так буває лише тоді, коли ти приймаєш правильне рішення або заново починаєш життя і нічого не боїшся. Тоді виникають цей зір і цей слух. А все, що дратує, переформульовується на краще або кумедне.

…Сьогодні в маршрутці прямо переді мною сидів дядько, який усю дорогу колупався у вухах, а потім підносив пальці до очей і уважно розглядав те, що звідти викопав. Від цього, звісно, мене теж нудило, доки я подумала: а якщо цей дядько – представник якого-небудь втаємниченого клану, члени якого здатні вирощувати у себе у вухах діаманти? При чому, цей процес продукування не постійний, а як пологи. Тобто продукування діамантів може відбутися несподівано й у будь-якому місці. І саме зараз дядька «приперло» і «процес пішов».

Отже, дядько розглядав плоди своєї праці, кондуктор дав мені «щасливий квиток» і наказав з’їсти його. Це був жарт, але він повторив його шість разів. Та ще й так наполегливо, що інші пасажири уважно спостерігали за мною всю дорогу: з’їм чи ні? А я собі їхала, дивилася у вікно і думала про те, що мені два тижні тому запропонували написати «мемуари»…

Ця пропозиція заскочила мене зненацька.

Але я все ж таки почала думати: а з чого б можна було розпочати таке писання? І зробила одне відкриття: якщо не знаєш, з чого почати розповідь, починай її зі словосполучення: «Одного разу…» – а далі піде само собою. Відверто кажучи, я ніколи ще не користувалася ним, адже завжди знала, що буде на початку, а що – в кінці. А все завдяки міфічним «маленьким друзям», моїм «зеленим чоловічкам», що як ідеї та герої живуть у голові та неодмінно хочуть проклюнутись на цей світ.

Я не хочу прокльовуватись – я в ньому вже існую.

І нарешті «одного разу» зрозуміла, що надійшов час щось у цьому існуванні систематизувати. Хоча б для себе.

І спробувати зберегти при цьому левову частку іронії, а краще – самоіронії, інакше не варто і братися до діла.

А розпочати так, ніби це продовження якогось речення. Ніби пишеш «між іншим», так, як би говорила на кухні, готуючи борщ або мої улюблені ліниві голубці. Так, ніби говорила до порожнечі сто років, а на сто перший – хтось таки увімкнув диктофона.

Ну от могли б бути такі варіанти…

Про театр «Ромен», циган і два відра цегли

…одного разу бабця Лєнки Ройтвер сказала: «А куди ти вступатимеш, коли закінчиш школу?» (Ми якраз стояли посеред Лєнчиної квартири, у якій ішов ремонт, а її бабця збирала у відра штукатурку й биту цеглу.)

– До театру «Ромен»! – впевнено сказала я.

– А хіба ти циганка? – здивувалася бабця. (Взагалі, вона була не дуже схожа на бабцю – маленька, але моторна, губи в неї завжди яскравіли помадою морквяного кольору!)

Я не вміла брехати, але мені дуже кортіло бути циганкою, а головне – довести це Лєнці.

– Так. У мене дідусь був циганом, – збрехала я і додала: – Я вмію трусити плечима!

– От і молодець! – сказала бабця. – Тоді бери ці відра – допоможеш винести їх за будинок, до балки! Бачиш, скільки тут у нас роботи.

Я взяла до рук два величезні «дорослі» відра, по вінця навантажені битою цеглою.

Ох! Бабця і Лєнка йшли за мною до самої балки. Вони несли целофан.