Читати книгу - "Артур і помста жахливого У"

Спостерігаючи за бджолою, що б'ється у стінки склянки, Франсуа так радісно загорлав, ніби спіймав на вудку карася вагою не менше тонни. Пес Альфред умить прокинувся. Будь-який звук від Франсуа-Армана не віщує нічого приємного. Струсивши із себе залишки сну, Альфред потягнувся і потрюхикав за ріг будинку. Там він побачив збудженого Артурового батька, який з ритмічними погуками виконував танок, чимось схожий на ритуальний індіанський. Певно, це танок переможця. Але знаки, які подає ця людина в повітрі, не дуже зрозумілі, і Альфред по-своєму, по-собачому пояснює його підскоки: пес переконаний, що Франсуа наступив на цвях. Так і є! Хоча, звичайно, тоді ніхто так широко не усміхається, коли цвях пробиває п'яту…

— Люба! Швидше сюди! Я її піймав! — репетує Артурів батько кудись у простір.

З-за протилежного рогу будинку виходить його дружина. Вона там ховалася, очікуючи, коли її покличе чоловік.

Альфред озивається гучним гавкотом. Ні, молодиця ніскільки не потворна, просто пес її не впізнав. У тому смішному вбранні її може впізнати тільки чоловік. Вона скидається на городнє опудало напередодні зимових холодів. Її голова втонула у великому шоломі з густою сіткою, призначеною для захисту від бджіл та інших шестиногих комах, що літають в повітрі. Сітка така густа — навіть вітер не може через неї проникнути.

Тому, крокуючи вперед, жінці доводиться бути досить обережною і час від часу піднімати захисний капелюх, який оберігає її голову. А це, погодьтеся, непросто, особливо коли на ногах замість капців кухонні рукавиці для гарячого.

— Чудово, любий! Де ж вона? Де? — скандує дружина з-під густої сітки, під якою і люди, і пси однакові з вигляду.

І в ту ж мить наступає на Альфредового хвоста.

Альфред заскавулів, ніби йому на хвіст став слон, і стрибнув убік.

— О! Перепрошую, дорогенький! Я стала тобі на ногу? — стурбовано спитала дружина.

— Ні, ні! Нічого! Це був лише собачий хвіст! — байдуже відповідає Франсуа-Арман, що не звик помічати неприємностей, які не стосуються його особисто. — Ліпше поглянь сюди: моя пастка спрацювала бездоганно!

Обіруч зафіксувавши на голові шолом, Артурова мати наблизила своє обличчя до склянки. Там нещасна бджілка все ще б'ється в прозорі стінки. Але поступово і сили, і сподівання на порятунок полишають її. Жінці робиться не по собі, що маленька комаха вже не вирветься із підло влаштованої пастки.

— Ти бачиш?! Я впіймав її!!! — заявляє Франсуа, гордо усміхаючись, ніби він знешкодив найлютішого терориста і тепер очікує від усіх схвалення.

— Так… Звичайно… Ти молодець, — затинається на кожному слові дружина. — Та… вона, певно, страждає… Хіба ні?

Чоловік знизав плечима.

— Комахи не мають нервів! Вони нічого не відчувають! І їм бракує мізків! Тому вони не розуміють, що для них добре, а що зле.

«Цікаво, а чи хтось колись вивчав, чи є мізки у нього самого?! — замислився Альфред, убитий наповал тупістю цього представника двоногих. — І як тільки йому вдається пересуватися на двох ногах?!» Так питав себе пес, хоча й сам був не дуже кмітливим…

— Ти й справді певен, що вона не страждає? — на всяк випадок перепитала дружина, бачачи, як під скляним ковпаком бджола намагається витягти з повидла ніжку.

— Не переймайся! Якщо вона й мордується, то їй лишилося недовго! Піди принеси мені аерозольний інсектицид!

Від такого наказу жінка здригнулася. Альфред теж. О, це страшна людина — і тут уже не до жартів! Артурів батько обома ногами став на шлях геноциду. Його дружина хотіла захистити бідолашну бджілку, та, помітивши ненависний погляд, звернений на комаху, вирішила не втручатися. І пішла в дім шукати аерозоль.

Альфред не годен більше сидіти і спостерігати, як гине бідолашна бджілка. Він повинен урятувати комаху! Це ж ідеться про його гідність та солідарність усієї фауни, врешті-решт! І він граціозно (чого від нього ніхто не чекав) перестрибнув через балюстраду і помчав геть. Ті, що бачили його сплячим, ніколи б і не подумали, що в цього пса у родоводі були кенгуру; радше вони б віднесли його до родини ховрашиних. Але хай би там що казали, Альфред кількома стрибками перелетів через сад і понісся далі в ліс, який починався на межі садиби.

Він біг до єдиної людини, здатної розв'язати такий масштабний конфлікт. До людини незвичайної, що знайде вихід із будь-якої ситуації. До справжнього шукача пригод, що здійснив тисячу і один подвиг, до того, кого люблять друзі і ненавидять вороги.

Коротше кажучи, він мчав на пошуки свого господаря — Артура.

РОЗДІЛ 2

В середині намету, зведеного за давніми традиціями племені бонго-матасалаїв, панує морок. Через завішаний шматком тканини вхід-вихід проникає лиш один промінець світла. Намет бонго-матасалаїв — споруда доволі велика: п'ять величезних жердин, уткнутих у землю і з'єднаних угорі, на яких напнуте гігантське полотно. Це схоже на індіанський вігвам. Полотно, коли придивитися пильніше, зшите із шкурок багатьох дрібних тваринок. І нема сумніву, що шкурки ці не добуто на полюванні — їх зняли з тварин, що померли своєю смертю. Горішня частина полотнища — зі шкури зебу Забо, вірного супутника племені впродовж тридцяти літ. Та тепер плем'я далеко, а намет служить прихистком усього п'ятьом воїнам.

Воїни зібралися навколо вогнища. Як нам уже відомо, всі страшенно високі, вищі за два метри, і надзвичайно вродливі. Лишень у розкішних зачісках поменшало пір'я і мушель. Але така традиція. З наближенням осені опадає з дерев листя. Дерева через те сумують. Висловлюючи підтримку деревам, воїни-матасалаї виймають із волосся прикраси. Вони впевнені, що цим утішають дерева, щоб утрата листя не ятрила їм душі.

Узявшись за руки, воїни утворили коло.

— Ох! А чи могли б ви нагнутися нижче? Будь ласка! — пошепки промовляє чоловічок, на зріст менший за воїнів метра на півтора.

У маленького чоловічка на обличчі — бойове пофарбування матасалаїв, а маківку увінчує головний убір із величезної мушлі, з якої стримлять три пір'їни.

Будь-який хлопчисько може розмалювати себе по-бойовому і начепити на голову величезну мушлю. Та лишень в одного хлопця неслухняні веснянки не сховає ніяке пофарбування, навіть коли її нанесе сам вождь матасалаїв. Ці веснянки можна впізнати серед тисяч інших веснянок.

— Вибачай, Артуре, — ми замислилися, — виправдовувався вождь матасалаїв.

Усміхнувшись хлопчикові, воїни взяли його за руки і таким чином розширили коло. Якийсь час усі довго і глибоко дихали, а потім, дружно вдихнувши, разом вивільнили