Читати книгу - "День опричника"

На стіні трохи далі — булька вістова. Даю голосом команду:

— Новини!

Спалахує булька, переливається блакитно-біло-червоним прапором Батьківщини із золотим орлом двоголовим, дзвенить дзвонами Івана Великого. Сьорбнувши чаю з малиною, переглядаю новини: на північно-кавказькій ділянці Південної Стіни знову крадіжки приказних і земських, далекосхідна Труба так і буде перекрита до чолобитної від японців, китайці розширюють поселення в Красноярську й Новосибірську, суд над міняйлами з Уральського казначейства триває, татари будують до Ювілею Государя розумний палац, миршавці з Лікарської академії завершують роботи над геном старіння, муромські гуслярі дадуть два концерти в Білокам’яній, граф Трифон Багратіонович Голіцин побив свою молоду дружину, у січні у Свято-Петрограді на Сінній шмагати не будуть, рубль щодо юаня зміцнів іще на півкопійки.

Тетянка подає сирники, парену ріпу в медові, кисіль. На відміну від Федька, Тетянка благоліпна й благопахуча. Спідниці її приємно шелестять.

Міцний чай і журавлинний кисіль остаточно повертають мене до життя. Рятівний піт пробиває. Тетянка простягає мені нею ж таки вишитий рушник. Я витираю лице своє, встаю з-за столу, хрещуся, дякую Господові за харч.

Пора братися за справи.

Захожий цирульник уже чекає в платтяній. Іду туди. Мовчазний, присадкуватий Самсон з поклоном всадовлює мене перед дзеркалами, масажує обличчя, натирає шию лавандовою олією. Руки в нього, як і в усіх цирульників, не дуже приємні.

Але я принципово не згоден із циніком Мандельштамом — влада аж ніяк не «отвратительна, как руки брадобрея»[1]. Влада чарівна й приваблива, як лоно незайманої гаптарки. А руки цирульника… що ж тут вдієш — бабам наших борід голити не годиться. Самсон пускає мені на щоки піну з оранжевого балончика «Чингісхан», якомога акуратніше розтирає, не торкаючись моєї вузької й красивої бороди, береться за бритву, розмашисто гострить її на ремені, націлюється, піджавши нижню губу, і починає рівно й плавно знімати піну з мого обличчя. Дивлюсь на себе. Щоки вже не дуже свіжі. За ці два роки я схуд на півпуда. Синці під очима стали звичними. Усі ми хронічно недосипаємо. Минула ніч — не виняток.

Змінивши бритву на електричну машинку, Самсон вправно поправляє сокироподібний острівець моєї бороди.

Я суворо підморгую сам собі: «Доброго ранку, Комяго!»

Не дуже приємні руки кладуть на обличчя гарячу серветку, просякнуту м’ятою. Самсон ретельно витирає моє обличчя, румянить щоки, завиває чуб, лакує, щедро сипле на нього золоту пудру, вставляє в праве вухо важку золоту сережку — дзвіночок без язика. Такі сережки носять тільки наші. І жодна земська, приказна, стрілецька, думська або дворянська сволота навіть на маскарад різдвяний не осмілиться вдягти такий дзвіночок.

Самсон обприскує мою голову «Диким яблуком», мовчки кланяється й виходить, — він зробив свою цирюльну справу. Відразу ж з’являється Федько. Пика його, як і раніше, пом’ята, але він уже встиг змінити сорочку, почистити зуби й вимити руки. Він готовий до процесу мого вбирання. Прикладаю долоню до замка платтяної шафи. Замок пищить, підморгує червоним вогником, дубові двері від’їжджають убік. Щоранку бачу я всі свої вісімнадцять убрань. Вигляд їхній збадьорює. Сьогодні звичайний будній день. А отже — одяг робочий.

— Ділове, — кажу я Федькові.

Він виймає одян із шафи, починає вдягати мене: біле, шите хрестами спіднє, червона сорочка з косим коміром, парчева куртка з кунячою облямівкою, вишита золотими й срібними нитками, оксамитові штани, сап’янові червоні чоботи, куті міддю. Поверх парчевої куртки Федько вдягає на мене довгополий, підбитий ватою каптан чорного грубого сукна.

Глянувши на себе в дзеркало, зачиняю шафу.

Іду до вітальні, дивлюсь на годинник: 8.03. Час іще є. У вітальні на мене вже чекають провожаті: нянька з іконою Георгія Побідоносця, Федько з шапкою і поясом. Вдягаю шапку чорного оксамиту із соболиною облямівкою, даю себе підперезати широким шкіряним ременем. На ремені — зліва кинджал у мідних піхвах, справа — «Реброфф» у дерев’яній кобурі. Нянька тим часом хрестить мене:

— Андрюшенько, храни тебе Пресвята Богородиця, святий Миколай і всі оптинські старці!

Гостре підборіддя її здригається, блакитні слізливі оченята дивляться розчулено. Я хрещусь, цілую ікону святого Георгія.

Нянька тицяє мені в кишеню молитву «Живий у допомозі Вишнього», вишиту матушками Новодівичого монастиря золотом на чорній стрічці. Без цієї молитви я на діла не їжджу.

— Перемогу над супротивними… — белькоче Федько хрестячись.

Із темної світлиці визирає Анастасія: червоно-білий сарафан, руса коса на правому плечі, смарагдові очі. З розчервонілих ланіт видно: хвилюється. Опустила очі додолу, вклонилася стрімко, струснувши високими грудьми, зникла за одвірком дубовим. А в мене відразу сплеск сердечний від поклону дівочого: позаминула ніч темрявою парною розкрилася, стогоном солодким у вухах ожила, теплим тілом дівочим пригорнулася, зашепотіла палко, крівцею по жилах побігла.

Але — справа перш за все.

А справ сьогодні — сила-силенна. Ще й посол цей албанський…

Виходжу в сіни. Там уже вся челядь вишикувалась: скотарки, куховарка, кухар, двірник, псар, сторож, ключниця:

— Доброго здоров’я, Андрію Даниловичу!

Кланяються низько. Киваю їм, проходячи. Риплять мостини.

Відчиняють двері куті. Виходжу на подвір’я. День сонячний видався, з морозцем. Снігу за ніч підсипало — на ялинах, на паркані, — на вежці сторожовій. Гарно, коли сніг! Він сором земний прикриває. І душа чистішою від нього стає.

Мружачись на сонце, оглядаю подвір’я: комора, сінник, хлів, стайня — усе справне, добротне. Рветься пес кудлатий на ланцюзі, скавчать хорти в псарні за будинком, кукурікає півень у хліву.

Подвір’я підметене чисто, кучугури снігу акуратні, ніби паски великодні. Біля воріт стоїть мій «мерин» — червоний-червоний, як моя сорочка, приземкуватий, чистий. Виблискує на сонці кабіною прозорою. А біля нього конюх Тимоха із собачою головою в руці чекає, кланяється:

— Андрію Даниловичу, затвердіть!

Показує мені голову собачу на сьогоднішній день: кудлатий вовкодав, очі закотилися, язик памороззю вкритий, зуби жовті, сильні. Годиться.

— Валяй!

Тимоха спритно пристібає голову до бампера «мерина», мітлу — до багажника. Прикладаю долоню до замка «мерина», дах прозорий вгору підіймається. Всідаюся на напівлежаче сидіння з чорної шкіри. Пристібаюся. Заводжу двигун. Тесові ворота переді мною відчиняються. Виїжджаю, мчу вузькою прямою дорогою, оточеною старим, засніженим ялинником. Краса! Чудова місцина.

Бачу в дзеркало свою даленіючу садибу. Гарний будинок, з душею.

Тільки сім місяців живу в ньому, а відчуття таке, ніби народився і виріс тут. Раніше маєток належав товаришу міняйла з Казначейського Приказу Горохову Степану Гнатовичу. Коли він під час Великої Чистки Казначейської впав у неласку й оголився, ми його і прибрали до рук.