Читати книгу - "Будденброки"

тогочасній Європі, надзвичайно дратує окремі нервові, артистичні натури із середовища буржуазної інтелігенції. Наприкінці століття виникає досить енергійна артистично-філософська фронда, яка, залишаючись у буржуазно-індивідуалістських світоглядних координатах, водночас заперечувала мало не всі цінності навколишньої дійсності, зокрема відкидала і. без того скомпрометовану ліберально-демократичну — бюргерську — спадщину. Безперечно, це була, головним чином, несерйозна естетська бравада, інфантильне прагнення ставити анархістські мінуси там, де стояли поважні бюргерські плюси. Визнаним вождем цієї фронди стає Фрідріх Ніцше, філософську творчість якого позначає, з одного боку, зненависть до буржуазної анемічності та пересічності, а з другого — зоологічний, нічим не обмежений ірраціоналізм та індивідуалізм, що вилився у моторошний ідеал так званої «надлюдини». Відомо, якими страхіттями супроводжувалася матеріалізація фашистами цього «ідеалу»!

Поряд з Ніцше ідеалом тогочасних «антибюргерів» «стає понурий Артур Шопенґауер, автор вкрай песимістичних філософських трактатів, у яких енергійно заперечувалися майже всі цінності XIX століття, зокрема концепції прогресу, ідеї безперестанної соціальної та науково-індустріальної активності.

Молодий Томас Манн належав до тієї генерації, яка на власному досвіді переконалася у тотальній кризі бюргерської спадщини. Майбутній романіст ще гімназистом спостерігав, як освічені, толерантні, по-своєму чесні ліобекські бюргери (серед них його батько) поступово втрачали своє місце під сонцем і ставали банкрутами, беззахисними жертвами місцевих та прусських скоробагатьків.

Старший сучасник Томаса Манна, відомий літератор Герман Бар, так писав про останню «загублену» — генерацію німецького бюргерства: «Неможливо зрозуміти наш тон за період 1880-1890-х років, якщо не знати, що всі ми виросли в маленьких містечках, що дітьми нас турботливо оберігали у світлих кімнатах з білими завісками, оточували штучним світом правдивості й чесності. Виштовхнуті раптом з цієї духовної атмосфери в життя, ми здіймали переляканий і обурений галас». Томаса Манна доля не просто виштовхнула із бюргерського «штучного світу правдивості й чесності» — вона зробила його свідком останніх корчів і судоми цього світу.

Опинившись поза його межами, Томас Манн мусив знайти новий життєвий простір, нову суспільну та культурну орієнтацію. Зрозуміло, треба було обирати або революційно-пролетарський табір, або артистично-мистецький, «монастир», де витончені натури ховалися від вкрай гидкої буржуазної буденщини. Томас Манн обрав, саме згаданий «монастир», власне, той його закуток, який належав послідовникам шопенгауерівсько-ніцшеанської філософії, одразу, щоправда, відмежувавшися від ніцшевської концепції «надлюдини». Мине не одне десятиріччя, поки Томас Манн зрозуміє, що за стилістичним блиском ніцшевських афоризмів, за їхньою елегантною, вкрай віртуозною парадоксальністю ховається комплекс ідей, пов’язаних з найогиднішими недугами пізньобуржуазного світу.

Томас Манн, травмований фізичним і моральним занепадом багатьох своїх братів по класу, прикро вражений швидкою девальвацією бюргерських цінностей, занурюється у песимістичну. стихію Шопенгауерової філософії, яка дуже пасувала саме до цих настроїв. Йому імпонувало тлумачення людського вжиття як безперестанного страждання, заклики рятуватися від навколишнього абсурду у самозабутті, в аскетизмі, в європеїзованому варіанті східної нірвани.

Похмурий світ Артура Шопенгауера настільки вразив молоду уяву, що Томас Манн звільнився від його впливу лише в 30-х роках (саме тоді він в’їдливо і цілком справедливо назвав некоронованого короля європейського песимізму «філософуючим дрібним капіталістом»).

Крім того, молодий Томас Манн був, як тоді казали, вагнеріанцем, тобто прихильником музики Ріхарда Вагнера, у якій химерно поєднувалися відгуки подій 1848 року і консервативно-націоналістичні утопії.

Великий вплив на Томаса Манна мав Й. — В. Гете. Безперечно, вплив творчості Гете досить енергійно гальмував декадентські ухили молодого письменника, підтримував гуманістичну рівновагу у його світогляді, став запорукою позитивних можливостей письменницького розвитку, його поступової еволюції у бік справді гуманістичних, позбавлених будь-якого естетства ідей. Цю еволюцію невдовзі прискорило знайомство Томаса Манна з російським романом, зокрема з творчістю Толстого. «Свята російська література», як висловився його герой Тоніо Крегер (новела «Тоніо Крегер»), назавжди стає для нього найвищим зразком повноцінного гуманістичного мистецтва.

Мимоволі постає питання, на яке відповісти не так уже й легко: чому контакти молодого Томаса Манна з гуманістичною традицією дещо обмежені, чому він, на відміну від свого сучасника Ромена Роллана, не виявляє особливого інтересу до революційно-соціалістичних сил, до соціал-демократії, яка на європейському континенті відігравала дедалі важливішу історичну роль? Напевне, на заваді можливих соціалістичних симпатій, таких сильних у зрілого Томаса Манна, стояли тисячі і тисячі упереджень, вироблених специфічною історією німецької буржуазної інтелігенції, її кількавіковим схилянням перед державністю, перед офіціозом.

Потрібні були роки й роки, потрібен був багатющий досвід, набутий у випробуваннях «грозою та бурею», на які була така щедра його доба, щоб побачити і зрозуміти суспільну перспективу, висунуту новітньою історією, перспективу, що не має нічого спільного ні з бюргерством (власне, буржуазною демократією), ні з істеричним індивідуалізмом Фрідріха Ніцше.

Відомо, що певна частина сучасних західних літературознавців тлумачить дебют великого романіста, як вельми ефектний, але для нашого сучасника вже не цікавий: мовляв, «Будденброки» не вписуються в загальну панораму Майнової спадщини, оскільки вони створені у «художньому ключі XIX століття», тепер нібито безнадійно «анахронічному».

Не будемо сперечатися з глибоко помилковою, огульною інтерпретацією художніх традицій минулого століття. Але із спробами вирвати «Будденброків» із загального контексту творчості німецького романіста, із спробами штучно протиставити їх творам пізнішого періоду — «Чарівній горі» та «Доктору Фаустусу» — можна й треба боротися. «Будденброки» і досі вражають дослідника своєю начебто навмисною простотою, за якою насправді ховаються фактично всі стихії та напрямки тогочасної думки, — простотою, яка після уважнішого читання обертається неабиякою складністю. Тим більше вони спантеличили читачів тієї доби — і особливо тих, які особисто знали Томаса Манна. Виявляється, що майбутній романіст ще на шкільній лаві зажив собі слави дивакуватого і водночас недалекого хлопця. Характерно, що рідні Томаса Манна, які кілька вечорів терпляче слухали голосне читання «Будденброків» молодим автором, сприйняли їх як його чергове дивацтво… Лише найбільш проникливі рецензенти (а їх було небагато) зрозуміли, що на обрії німецької та й не лише німецької, літератури з’явилося нове світило. Невдовзі «Будденброки» викликали величезний і повсюдний інтерес, який триває аж до наших днів і, напевне, триватиме далі.

Цей інтерес у першу чергу був зумовлений тим, ще «Будденброки» бездоганно відтворили деградацію німецького бюргерства, яке Томас Манн вважав чи не найзразковішим носієм ідеалів буржуазної демократії. Водночас у «Будденброках» вперше поставлене питання величезної ваги, яке знов-таки енергійно дебатуватиметься у подальшій творчості німецького романіста — що ж прийде на зміну агонізуючому бюргерству? Вже в «Будденброках» спостерігаються спроби відповісти на це питання якомога переконливіше та об’єктивніше. Проте автор, очевидно, не завжди був задоволений своїми висновками та підсумками: вся його наступна художня діяльність — це безперестанні, без прикладні за своєю напругою пошуки правильної відповіді на це питання… «Будденброки» були глибоко новаторським