read-books.club » Поезія » Волонтери. Мобілізація добра 📚 - Українською

Читати книгу - "Волонтери. Мобілізація добра"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Волонтери. Мобілізація добра" автора Ірена Ігорівна Карпа. Жанр книги: Поезія / Сучасна проза / Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 33
Перейти на сторінку:
станках та пінках до гоління, туалетному папері, серветках і пакетах до сміття.

Багатьох хлопців привозять роздягнених, без особистих речей. Одяг на них як не згорів, то подертий-закривавлений. Без підтримки волонтерів — ніяк. Тому й Марина тут, хоча у неї сім’я, діти, робота, кредит на житло, проблеми — усе, як у багатьох, а вона вечорами тут і вихідними тут. І Світлана у госпіталі, волонтер іще з Майдану, з «Медичної сотні». Коли у липні виявилося, що у госпіталі багато поранених і потрібні помічники, «Волонтерська сотня» узялася ще й за що ділянку! Студентка Настя навіть перевелася зі стаціонару на заочне, вже кілька місяців ходить у госпіталь як на роботу. Десятки дівчат з «Волонтерської сотні» забули про те, що таке вільний час, відклали до кращих часів неспішне кавування з подругами, походи у кінотеатр, вечір з книжкою... Навіть у свої персональні свята — дні народження, іменини — вони у госпіталі або працюють за потребами госпіталю: перуть речі, купують ліки, приймають допомогу, складають і оприлюднюють звіти. Гроші збирають на усе — від медикаментів до спорядження на фронт, організовують додаткове харчування у реанімації, тримають зв’язок з іншими волонтерськими організаціями, передають на передову необхідне, навіть машини. Куплять, підремонтують — і на Схід. Організаторської роботи щодня новий віз. Доводиться робити усе: мити тих, хто сам не може, годувати поранених з ложечки, голити, стригти нігті, обробляти ранки, втирати антигрибкові мазі між пальцями ніг (на передовій іноді впродовж кількох діб не знімають берців)... Марина робить усе без вагань, вона лише «утку» виносити не може. Кривавий гній з гумової пеленки відмиє й не скривиться, а «утку» з сечею до туалету донести не береться, санітарку кличе.

Шукаю Світлану. Вона десь тут. Марина її щойно бачила. А тоді й дівчата з волонтерського «офісу» підтвердили: тут вона, де ж їй бути — її мобілка на столі. Офісом дівчата називають кімнатку на прохідній госпіталю: двері весь час відхилені, ноутбук у куті, на стіні розклад чергувань, списки потреб, номери телефонів, дитячі малюнки: «Люблю Україну», «Повертайтеся живими!»... — наївні, щемкі закарлюки, слова з помилками. На поличках — стоси одягу, коробки з медикаментами, штабель памперсів, розміри від S до XL. Треба, каже Тетяна, поділитися з будинком престарілих, бо з тими памперсами вже перебір, не треба їх аж стільки. Тетяна тут сьогодні чергує, приймає від людей допомогу: коробки печива, мандарини, батарейки, мінеральну воду...

Хлопчина у куртці та шапці зазирає через голови.

— Футболку у вас можна попросити? — каже невпевнено.

Його вже виписують, він повертається у свій батальйон, і все у нього вже є, він сам купив, а от про змінну футболку забув.

Рудої куртки Світлани, її робочого спецодягу, немає на вішачку. Вона зазвичай у ній курсує між корпусами. Десь на території Світлана, знайдемося.

У палаті, де триває концерт, її немає. Вадим співає під гітару, він у відділенні вже за свого. Професійний музикант, викладач музшколи, з чоловіком Марини, теж музикантом, в одному рок-гурті грають. Госпітальний репертуар у Вадима на будь-який смак — від класики до жартівливих пісень. Він зазвичай переходить з палати у палату, з гітарою та стосиком паперу під пахвою, зі словами пісень. За ним на милицях соває ноги мовчазний хлопчина, ті самі пісні по кілька разів слухає.

Підсідаю на ліжко до двох слухачів, господар посувається, приймаючи гостей. Двоє поранених лежать: наймолодший, з вигляду школяр, двадцятиоднорічний Славік із гірського села, і Олександр, дядя Саша, він так себе називає усім, з ким знайомиться, хто молодший від нього.

Не потрапляючи у ноти, Олександр підспівує Вадиму, емоційно реагуючи на музику. Російські пісні теж лунають, Шевчук і Тальков; тексти давні, а наче сьогодні написані...

Я мечтаю вернуться с войны,

На которой родился и рос,

На руинах нищей страны

Под дождями из слез.

Но не предан земле тиран,

Объявивший войну стране,

И не видно конца и края этой войне...

Олександр ворушить губами, намагаючись вгадати забуті слова, підхоплює останні у кожному рядку, він колись знав цю пісню, після повернення з Афгану. У приспіві вже чується впевнено, голос його міцнішає:

Я пророчить не берусь.

Но точно знаю, что вернусь.

Пусть даже через сто веков

страну не дураков, а гениев.

И, поверженный в бою.

Я воскресну и спою

На первом дне рождения

Страны, вернувшейся с войны...

У дяді Саші усі емоції на обличчі. Він з Луганщини, з міста Щастя, з якого одні пішли в українські батальйони, другі — в ЛНР-івці, а треті нікуди, ні туди й ні сюди; а ще інші гинуть під обстрілами у своїх будинках, на своїх вулицях.

Хлопці плескають у долоні; ті, у кого руки вільні, стараються найдужче. У кого рука закута у металеву фіксувальну конструкцію, б’ють здоровою по нозі, ляскають по тумбочці... Суцільний захват. Концерт у розпалі.

— Жовті стрічки-и, — Вадим змінює тональність, — символ розлуки і печалі...

Дядя Саша ледь помітно мовчки погойдується у такт музиці, цих слів він іще не знає.

Після кожної пісні — загальне пожвавлення й обмін репліками. Вадим заглядає у свої папери. Що далі?

Далі — просто мелодія, з кінофільму «Ромео і Джульетта». Вона з перших акордів робить нас беззахисними. Усі завмирають — волонтери, що зайшли мінералку роздати, підполковник Роман біля вікна, рядовий Славік із гірського села, де зараз туристи на лижах мали б кататися, але не катаються, і ми з ним уже встигли обговорити проблему цьогорічного безсніжжя, а отже, й відсутності заробітків у місцевих... І сивий сорокарічний кіборг Ян із Донецька, поранений неподалік своєї вулиці, у старому терміналі Донецького аеропорту. Він не був удома вже кілька місяців, відтоді як поховав маму та перевіз сім’ю в Запорізьку область, та й дім його тепер не в Донецьку, а там, де його дружина і донька.

...Наче триває гра «замри-відімри». З останнім акордом — спільне втягування повітря і синхронний віддих: х-ха!..

— Іспанський танець? — пропонує Вадим.

Він задоволений ефектом. Ми зараз глина

у його руках, роби з нами що хочеш.

— Так! — одразу погоджуються усі. — Так, так.

— Ех, — мрійливо озивається дядя Саша, — сюди б ще танцівницю з кастаньєтами.

— Я можу, — підхоплює тему волонтерка Олена.

— Достатньо музики, — нарешті озивається Ян, він сьогодні мовчун.

— Мій син приїде, — каже Олександр музиканту після сальси. — До мене сюди приїде. Провідати. Прийдеш до нас пограти?

Вадим каже «так», і дядя Саша широко усміхається, показуючи відсутність кількох зубів. Разом із сином він воював у батальйоні «Айдар», обидва рядові, тепер Володя там без батька.

— Альона! Де наш коньяк? — Олександр сьогодні дуже активний. — За це треба випити!

1 2 3 ... 33
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Волонтери. Мобілізація добра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Волонтери. Мобілізація добра"