Читати книгу - "Смерть Верґілія"

долі для нього лишилася тільки одна простота: простота смерти. Над головою рипіли у снастях реї, часом шурхали м’яко вітрила, він чув, як пінилась і вирувала вода за кормою, чув сріберну зливу бризок, що розлітались щоразу, коли весла здіймалися над поверхнею, чув, як натужно, як важко вищали вони в кочетах і, різко плюснувши, знову втинались у воду; він відчував рівномірні, м’які поштовхи судна влад змахам десятків і сотень весел, бачив, як за облавком пропливає білопінна прибережна окрайка, і думав про закутих у ланцюги німотних рабів в утробі судна — в тій задусі, у смороді, серед гуркоту й протягів. Такі самі ритмічні сплески весел у супроводі глухого гуркоту і передзвону сріберного бризок долинали і від обох сусідніх суден, а також від тих, що йшли перед ними й за ними, і ці звуки були як відлуння, що розносилося над усіма морями й звідусюди верталося відгуком, бо на всіх тих морях плавали такі самі судна, навантажені чи то людьми, чи то зброєю, чи то житом-пшеницею, чи то мармуром, шовком, вином, олією, прянощами, чи то рабами, — судноплавство повсюди задля обміну й гендля, цієї лихої, однієї з найлихіших вад світу. Але тут, на цьому судні, везли не товари, а ненажер, себто людей імператорського двору; всю задню частину палуби аж до корми їм відвели для харчування, і від самого рання там стояв гамір застілля, і ще й тепер цю трапезну обступали гурти ласунів, охочих напхати черево, і кожен чекав, коли за триклінієм звільниться місце, щоб захопити його в боротьбі із суперниками, і згоряв від нетерплячки нарешті й самому розлягтися ближче до столу і вперше — чи, може, цього дня вже й не вперше — також допастися до наїдків; не встигали переводити дух легконогі, розцяцьковано вбрані слуги (серед них чималенько й красунчиків, хоч тепер усі до одного забігані й змилені), і їхній орудник, завше усміхнений, з холодком у очах і догідливо підставленою долонею для чайових, ганяв їх туди і сюди, та й сам безнастанно снував нагору і вниз, з палуби і на палубу, бо, крім тих, хто об’їдався і обпивався навлежачки, не менше уваги вимагали, хоч як дивно, й ті, котрі вже, як здавалося, наситились і розважалися по-іншому: одні прогулювалися, згорнувши руки на череві чи заклавши їх за сідницю, другі, навпаки, широко розмахуючи руками, дискутували, треті куняли чи й похропували на своїх ложах, прикривши обличчя тоґою, четверті грали навсидячки в кості; і про них теж треба було постійно дбати, постійно ними опікуватися, частувати легкими закусками на великих срібних тацях, що їх слуги передавали з рук у руки уздовж палуби і пропонували їм, не забуваючи про те, що голод може прокинутися щохвилини, не забуваючи про обжерливість, печаттю якої вочевидь і невикорінно були позначені тут обличчя всіх — угодованих і худих, млявих і промітних, тих, котрі походжали, й тих, котрі сиділи, тих, що дрімали, й тих, що не спали; і ця обжерливість в одних була немовби вирізьблена різцем у камені, в інших — немовби виліплена з тіста, вона могла мати риси гострі чи м’які, злі чи лагідні, вовчі, лисячі, котячі, папужачі, конячі або акулячі, але цей потяг до насолоди незмінно був якось пов’язаний ще з однією пристрастю, огидною вже самою по собі, — невситимою жадобою володіти, жадобою махлювати із грішми, товарами, посадами, честю і почестями, жадобою клопітного неробства, властивого багатству. Повсюди, куди не кинеш оком, хтось запихав собі щось до рота, повсюди бурхала пожадливість, бурхала нестримна корисливість, ладна на все накинути зашморг і все проковтнути, чад її плив над палубою, її, невідступну, неминучу, ніби посилював кожен змах весел. Ця неситість бурхала скрізь, на всьому судні. О, вони були гідні того, щоб їх коли-небудь змалювати в усій красі! Не завадило б навіть присвятити їм оду неситості! Але що б це дало?! Адже поет безсилий, у біді він — не помічник; слухають поета тільки тоді, коли світ він уславлює, а не тоді, коли показує його таким, який він насправді. Славу приносить лише брехня, а не пізнання істини! То чи ж варто сподіватися, що «Енеїду» очікує інша доля, краща? Так, її вихвалятимуть, бо досі вихваляли усе, що він писав, бо і з неї вичитуватимуть лише те, що буде їм до вподоби, та й немає потреби ані побоюватись, ані сподіватися, що його застереження хто-небудь почує; ні, не судилось йому ані обманювати себе самому, ані вірити обману, надто добре він знав цю публіку: тяжку, стеменну працю поета, в якій він ціною мук і страждань пізнає істину, вона вшановує увагою так само мало, як і гірку, гірким потом просякнуту працю галерних рабів, — публіку, для якої те й те означає тільки одне: належну данину тому, хто має право з чого-небудь користатися, мати вигоду й хто сприймав і приймав це саме так — як данину! А тим часом із-поміж тих, хто тут тинявся без діла й напихав собі черево (хоч Аґустові доводилося терпіти у своєму оточенні людців і такого ґатунку) були не лише гультяї та дармоїди, аж ніяк; ні, багато хто вже зробив і дещо корисне, мав певні заслуги, але в цій морській подорожі, в цій атмосфері ледарювання вони просто-таки із самозабутньою насолодою забули про те, хто були насправді, забули про більшість зі своїх чеснот, і незмінною в них зосталася лише сліпа бундючність їхньої темної пожадливости й пожадливого темного нутра. А внизу, в темному череві судна, ритмічно рвучи на себе весла, прекрасна в своєму нелюдському, тваринному, дикому запалі працювала упокорена маса загрібальників. Ті, що там, унизу, його не розуміли; їм було до нього байдуже; ті, що тут, нагорі, стверджували, нібито шанують його, атож, вони навіть самі в це вірили, ошукуючи себе хто задля того, щоб, запевняючи в любові до його творів, похизуватися своїми смаками, а хто через те, що, так само кривлячи душею, намагався засвідчити йому, приятелеві самого Цезаря, свою відданість. Але ж він, Публій Верґілій Марон, не мав із ними нічого спільного, хоч доля й судила йому опинитись у їхньому колі, вони навіть викликали у нього огиду, і, якби смороду від пиятики та чаду з кухні не розвіював прибережний бриз, цей провісник заходу сонця, його знову звалив би вже з ніг напад морської хвороби. Переконавшися, що скринька з рукописом «Енеїди» стоїть ціла-цілісінька поряд, і примружено поглядаючи на світило над самісіньким західним обрієм, він натяг плаща до самого підборіддя;