Читати книгу - "Пора грибної печалі"

Їх щоранкове дудніння враз влітає у мій сон. Розтуляю набряклі повіки.

— Агій, уже й ти продер очі, — мовить незлобливо, збиваючи наді мною перину. — Хоч би тепер виспався, дитино, доки жаль хоч одне серце прихилить над тобою. А там виростеш, життя як угріє батогом — уже не до сну буде.

Та я не важу на бабині слова — притьмом злітаю із ліжка і, цокотячи зубами від холоду, пну голову у вікно. Дві наші груші-літнівки біля колодязя, що перед цим кілька днів по-жебрачи гнулися під осінніми дощами і вітрами, тепер зодягнуті у біле, немов молоді панянки. Такі пишні, гонорові — хоч узувайся і йди їм по сусідських садах женихів шукати. Та й неабияких.

— Тьфу, — спльовую, сердячись чомусь на дерева, — жеброто, жеброто… Вискочило на бережок, то й гадає собі, що з попа ризи зняло. Ге, коби лиш не так! — дражню груші бабиним голосом.

— Мале, то й дурне, — перемовилось дерево з деревом, навіть не глянувши у мій бік, мовляв: стрибай собі, баранчику, поки травка зелена.

Але заворожений, увесь охоплений красою снігів, які за ніч спеленали наше Черешневе, я вже нічого не чую. Ті, що випали на розкислу землю кілька днів перед цим, бачились якимись приреченими, немічними й безнадійними. Вони не дихали, від них не пахло зимовою радістю, а тхнуло спертим духом, як це буває у хаті, де довгий час лежить труна із мерцем. А нинішні сніги! Дивлюся через шибку, і видиться, вони тихо ворушаться під вікном, як крила білих птахів у сні. І весь світ звідси, з горішнього кінця села, де бабина хата: прудкі вулички, що наввипередки мчать у долину, кудлаті солом’яні хати, довгошиї колодязні журавлі, острівки зимових садів на схилах, — віддає тим рвійним, свіжим запахом-вітром, від якого розпинаються ніздрі, стає так хмільно і млосно в грудях, аж, сказала б достеменно баба, хочеться ще трішки пожити.

Не відаю чому, але відколи пішли перші сніги, кожної ночі переді мною спливає дивна картина. Але сон це чи видиво насправді — так і не можу збагнути. Тільки-но влягаємось і баба гасить лампу, дивлюся з постелі у вікно і бачу, як на вершині гори Віщунки між снігами поволі розцвітає, немов велетенська троянда, червона зоря. Ніч розсувається, і все довкруги займається оранжево-пурпуровою барвою. І стає так казково-ясно, що я ловлю зором не тільки кожну хату, вуличку у селі, а й навіть травинку на маківці Віщунки, що не встигла зітліти під осінніми дощами. А зоря палає між снігами все яскравіше. І ось вже летить з гори до нашого обійстя пучок променів і вдаряється, немов осліплений птах, об шибку. Заціпенілий від страху, ба навіть паралізований тим світлом, споглядаю із ліжка, як на вершині Віщунки від зорі відділяється жінка і по променях спускається в село. Висока, ставна, вся у білому, вона іде впевнено, легко, і промені пругко гойдаються під її ходою. Жінка, не зупиняючись, проходить над усіма хатами і наближається до нашої. Тут вона опускається, і коли рука її вже торкається хвіртки, я упізнаю в ній маму. Ось вона підходить до вікна, складає дашком над чолом долоню і крізь шибки пильно вдивляється в кімнату. Великі голубі очі, довгі вії, широкі чорні брови, кучеряві хвилі волосся над чолом і загадковий погляд — мама! Широко розкритими очима вона довго дивиться на мене. Пробую розтулити вуста, та вони скам’яніли, хочу крикнути, та на грудях лежить тяжка брила і жодне слово не може з-під неї вирватися, намагаюся бодай поворухнутись, однак відчуваю, що все тіло туго спутане залізними ланцюгами. Задихаючись, напружуюсь з останніх сил і кричу:

— Ма-а-а-мо!

— Що з тобою?! — полохається баба і миттю підбігає до ліжка. Видиво зникає. Перестрашений, зблідлий, дивлюся на неї і нічого не можу дотямити.

— Маму щойно бачив, — кажу, тяжко дихаючи.

— Лягай, дитино золота. Ти вже її не побачиш ніколи. Це хіба тільки я зустрінуся скоро із нею на тому світі, — печалиться баба.

Накривши нас із братом, вона сідає біля печі на ослінчик і тихо плаче у пітьмі.

Так було впродовж трьох ночей…

— Агей, бабо, — стрибаю від вікна. — Сьогодні ж Новий, 1948 рік. То віншую вам, аби-сьте здорові були, щоб гаразди до вашої хати пливли, аби вам рясно родило жито, пшениця і всяка пашниця.

Невеличка зростом, худенька, запнута чорною хустиною, баба стала біля печі, склавши під фартухом руки, і напрочуд голубими очима ласкаво дивиться з-під густих зморщок.

— І годі вам на мене лупати, час уже на долоню гупати, — простягаю п’ятірню на подарунок за віншування.

— Уже тринадцятий рік, — скрушно хитає баба головою, — а розуму незбільше, як у малого, — киває на брата Павла, який ще солодко посвистує уві сні. Потім нишпорить у кишенях, добуває зім’яті два карбованці і б’є мені на долоню.

— Чим віншуєте, тим і буду вас радувати цілий рік, — мовлю безцеремонно, недвозначно натякаючи на оцінки в щоденнику. Баба тут же витягує новеньку п’ятірку. З любов’ю дивлюся на бабу і з жалем помічаю, що вона за останній час геть зниділа, схудла… А тут ще й осінь впала горем на голову: вночі — батька перед тим викликали в Ужгород — застрелили маму. Нещастя мов підкосило бабу. Он і тепер — увійшла в хату, стала біля вікна, взялась за чоло і ніяк не може втямити, до чого руки докласти.

— Будь добрий, віднеси Царю їсти, — просить, мружачи очі. — Як-не-як Новий рік, а він, сарака, певне, голодний. Що з чоловіком сталося, сама не відаю. Гасне на очах, як тота свічка.

— А віншувати коли будемо? — нетерпеливлюся.

— Повернешся, то й підеш. Лиш прошу тебе, дитино, не йди до Пастеляків, — зітхає тяжко. — Не йди до свого діда… Всі біди із їх обійстя прийшли до нас.

— І я піду з Митром, — тоненьким голосом пролебедів із постелі брат Павло.

— Тільки тебе мені ще в торбі не вистачало, — огризаюся.

— Візьми його, золотенький, — гладять мої кучері баба. — Хай подихає, небожатко, свіжим повітрям. Диви, на смерть став схожий. Слава богу, що мова і розум до нього вернулись.

— То хай вже, — згідливо киваю головою. — Лиш одягніть його тепліше, — додаю турботливо.

Невдовзі виходимо із хати. У молодих снігах село бачиться врочисто-святковим. Над розкиданими по схилах